Ралко Влада

українська художниця

Ралко Влада (нар. 1969, м. Київ) — українська художниця. Живе та працює у Києві. Членкиня Національної спілки художників України з 1994 року.[1] Лауреатка Премії Women In Arts (2019).[2]

Влада Ралко
OIFF 2014-07-13 161745.jpg
Wikipedia-logo.svg Стаття у Вікіпедії

ЦитатиРедагувати

  •  

Витвір художника стає непридатним до перебування у функціональному просторі людини та конче необхідним водночас. Ви або погоджуєтеся постійно відчувати поряд незручність та тривогу, що випромінює робота художника, або визнаєте власну неспроможність на таку близькість[3].

  •  

Все перемішано і чистого відпочинку в нас ніби й не існує. [...] Тепер заведено бути активним, облаштовувати свій час, заповнювати його так щільно, що він мало не тріскається. Я часто думаю, що для того, щоби лишати час вільним від усього, потрібна відвага[4].

  •  

Зі свободами та примусами, що стосуються жінки я розбираюся радше всередині себе. Вірогідно тому, що моя справа художника обмежує соціалізацію та певним чином визначає коло спілкування. Насправді, я майже ніколи не думала про своє особливе становище у власній діяльності[5].

  •  

Мені важко уявити життя поруч із людиною, з якою я не могла би поділити ті думки, що напряму стосуються моєї професії та можуть виникнути у будь-який час. Можна сказати, що робота не припиняється. Звісно, це викликає нерозуміння у багатьох навколо[4].

  •  

Мені здається, що необхідність балансування внаслідок класичного розподілу на роботу та дім довело би мене до божевілля. Втім, робота художника стоїть окремо від інших професій[4].

  •  

Мистецтво не впливає на рівень толерантності, воно саме є підґрунтям і умовою того, щоби толерантність узагалі існувала. Усі мої роботи без виключення вказують туди, де людина може згадати про те, що вона має окрім інстинктів[5].

  •  

Мистецтво ніколи не діє напряму, тож протестність у творі художника не може виступати визначальною рисою. Протестна складова здатна на певний час актуалізувати та підсилити зроблене художником, вона може навіть зробити мистецький твір надзвичайно дієвим на деякий час, але вона обмежена власною тимчасовою природою та швидко вичерпується[3].

  •  

На щастя, мене оминула необхідність перебування у так званому колективі, а будь-які стосунки я будую з огляду на багато в чому інтуїтивне чуття близькості до людини. З одного боку це відчуття важко описати та пояснити, з іншого – воно досить раціональне, бо таким чином я часто розумію, що у мене не вийде зробити нічого путнього з певною людиною чи в певній ситуації. Тому іноді я відмовляюся від заманливих пропозицій чи, навпаки, починаю займатися проєктом, що здається непевним або нереальним[4].

  •  

«Позитивне» сплановане тіло, вигляд якого примусово узгоджений з певним каноном, покликане позбутися будь-яких проявів спонтанного. Думаю, що всюдисуща «цифра» піддає тіло утискам, прораховує його та вилучає з нього живе, як зайве. Прораховане та доведене не приймає до уваги ту особливу хибу, неправильність, помилку в обрахунках, певну ваду, що є неодмінними показниками як справжнього, живого, сповненого таємниці тіла, так і мистецтва[3].

  •  

Політичне визнає людину у надважливому сенсі приналежності до людства та відповідно до мови. Оскільки мистецтво є найбільш вагомою, точною й концентрованою мовою з усіх можливих, його дистанціювання від впливів політичного виглядає як певний прояв реакції на політичне[3].

  •  

Політичні зміни сповіщають про людське у його невпинному розгортанні. Будь-яке відокремлення художніх практик від політичного видається мені навмисним знешкодженням діяльності художника, зведенням її до беззубого необов’язкового коментаря реальності замість визнавання твору актуальним рухом всередині реального, його невід’ємним складником[3].

  •  

Радянське тоталітарне розуміння мистецтва, як певної діяльності, що має обслуговувати та уславлювати державу зберіглося за роки незалежності майже незмінним. Будь-які критичні прояви сприймаються вороже та й сама суть сучасного мистецтва та те, чим воно займається, досі для багатьох затемнені та неясні[3].

  •  

Розмова для мене є непростою дією, бо через специфіку моєї праці я так би мовити іншим чином перебуваю в часі. За працею в майстерні у мене є час на те, щоби зробити паузу, перечекати, повернутися назад, переробити. Усе це відбувається зовсім іншим чином у розмові[4].

  •  

Сучасному твору наче ніде немає місця – він є головною спонукою до думки та розмірковування про фундаментальні проблеми людського існування, але разом із тим видаляється зі звичайного життєвого простору через незручність, бентежну складність, які у свою чергу також стоять на засадах художнього твору взагалі[3].

  •  

Те, що робить художник, — завжди ширше ідеології, навіть якщо автор закладає у власний твір конкретні ідеологічні змісти. Це перевершення відбувається просто за визначенням та є фундаментальною умовою мистецького твору взагалі[3].

  •  

Ти ніколи не можеш знати, коли виникне робота, яка до того ж є дуже специфічною, — це ніби якась першочергова потреба, навіть, якщо ти пов’язаний з обов’язком і дедлайнами. Все перемішано і чистого відпочинку в нас ніби й не існує[4].

  •  

Українське суспільство досі дуже патріархальне й те, що відбувається на окремих ділянках української арт-сцени діє наче проти основної течії та пострадянський загал надзвичайно дратує. До речі, багатьом роль мистецтва видається чимось подібним до ролі жінки у патріархальному суспільстві – воно має водночас хвилювати, але не дратувати, прикрашати, заспокоювати, заколисувати[3].

  •  

Щастя, це такий окремий стан, який не вимірюється повнотою. Мені здається, що в момент щастя ми здатні відчувати недосяжне. Щастя завжди неможливість, щось таке, що не піддається простому опису. Якщо ви можете впорядкувати складники цього стану, тоді це точно щось інше. Людина у захваті часто каже: «це неможливо!» І вона права[4].

  •  

Я маю певні свободи, я маю певні несвободи, але якщо я відчуваю, що в мене хочуть відібрати хоча би дрібку свободи, то я буду битися за неї[5].

  •  

Я не створюю жодних образів. Мене захоплює тілесне як наочний доказ певних внутрішніх рухів, спрямованих на постійне перевершення людиною самої себе. Я скрізь намагаюся відшукати ці ззовні нелогічні вияви людського, що суперечать таким, начебто природним, потягам, як зиск, виживання, продовження роду тощо[3].

  •  

Я часто використовую метафору, але аж ніяк не алегорію. Беручи до уваги, що саме друга будується за принципами шифру, мої метафоричні посилання не потребують спеціального ключа. Навіть, якщо роботи виглядають зашифрованими, вони в той самий час містять ключ у відкритому доступі[3].

ПриміткиРедагувати