Рита Кіндлерова

Рита Кіндлерова (Rita Ida Kindlerová, *1974) — чеська перекладачка сучасної української літератури. Членкиня Чеської асоціації україністів, Товариства новогрецьких студій, Союзу перекладачів. Керівниця української секції літературного порталу www.iliteratura.cz.

Рита Кіндлерова

Стаття у Вікіпедії

Цитати

В Апостолі є одна нотатка на полях, яка звучить так: «Той Апостол – треба його спалити». І це XVII століття! Про східноєвропейські кириличні книжки в нас дуже мало знають. Це така спадщина, яка лежить у бібліотеках або сховищах.

В дитинстві, десь у п’ять років, ми з батьками жили за межами Праги в селі, нашою сусідкою була одна бабуся, яка для мене та моєї сестри й братів стала рідною. Та жінка завжди казала, що вона українка. Зі своїм чоловіком вона познайомилася в концентраційному таборі. Ніколи не говорила ні українською, ні російською, але ми всі знали, що вона українка. Отже, що ми маємо: Греція, Візантія, далі – Київська Русь. Я завжди знала, що буду займатися мистецтвом Київської Русі, а закінчилося все тим, що перекладаю сучасну українську літературу.

Від 2012 року я працюю в Слов’янській бібліотеці. У мене там є власне королівство, в якому я повернулася до того, що частково хотіла робити. Це – стародруки та рукописи. Оскільки це Слов’янська бібліотека, то ці стародруки – слов’янського походження, часто східно- та південноєвропейського, найбільше серед них, звичайно, кириличних. Це страшенно цікаво, і для мене це – подорожування.

З текстами Оксани Забужко працювати дуже складно. Але авторка мені допомагає, пояснює. І все-таки треба пам’ятати, що це я, а не вона, володію мовою, на яку перекладаю, остаточне рішення – завжди моє. Те, що в українській може бути зовсім нормальним, ще не означає, що так буде і чеською. Часом оригінал можна відтворити без проблем, навіть ці довгі складні речення. А іноді треба їх ділити. Звичайно, це важко.

Для мене найважча частина «Музею покинутих секретів», з якою я довго не могла дати собі ради, – це монолог кадебіста Бухалова. Щоб перекласти пряму мову, треба якось розуміти героя, а тут виявляється, що ти просто не вмієш так мислити. А ще ця проблема суржику чи якогось такого кагебістського жаргону… Це було страшенно важко. До речі, коли я читала цю книжку вперше, для мене цей монолог був страшенно важким та болючим. Це боліло фізично.

Класиків трохи перекладали до кінця 1980-х років. Не так давно вийшла невеличка збірка «Зів’яле листя» Івана Франка, але це так само старі переклади. На жаль, на класику ніхто не має грошей, ніхто не хоче нею займатися. Саме українська держава має дбати про те, щоб виходили не тільки сучасні автори. Почати з Лесі Українки, Івана Франка, потім відкривати інших. — Про переклад української класики європейськими мовами

Колись мені один із чеських послів у Києві сказав так: якщо ви кажете «Європа», то це – Європейський Союз. Для мене це не так. Європа страшенно велика, це дуже широке поняття. Усе, що від Ірландії до Кавказу, – для мене Європа. І вона дуже різноманітна. Усюди воно так, як і в Чехії: досить від’їхати на 50 кілометрів від Праги, і люди вже починають говорити інакше. Мені дуже важко уявити середньоєвропейський простір, я не люблю нічого обмежувати.

Наведу приклад з книжки «Історія з грифом секретно». Там часто трапляються слова «пропаганда», «агітація». Обидва ці слова в чеській мові мають негативне звучання, вони дуже пов’язані з колишнім режимом, а автор вживає їх, описуючи діяльність як КДБ, так і УПА. Треба було якось цим погратися, щоб було зрозуміло, хто на якому боці. Тож я вирішила собі: якщо мова йде про КДБ – то це пропаганда, а якщо про УПА – агітація. Те саме стосується слів «рейд», «націоналізм» і всіх похідних від останнього – «націоналіст», «націоналістичний»… Я попросила автора в передмові це пояснити.

На переклад книжки потрібний певний час, треба дати їй відлежатися, лише потім до неї повернутися. Професійні перекладачі знають, як із цим працювати. Звичайно, багатьох видавців це не хвилює. Часто вони тиснуть на перекладачів, бо ті – індивідуалісти, самітники. Десь зібратися, створити профспілку, захистити свої права – це проти нашої природи. Звичайно, цим користуються і видавці, і книгорозповсюджувачі. Думаю, в Україні та Чехії – одні й ті самі проблеми.

Наприклад, мені Іван Франко просто підійшов. Не все, звичайно, але його оповідання – так. У мене була специфічна історія з одним оповіданням, яке я перекладала вночі. Це такий трохи міфічно-сюрреалістичний момент. Я сиділа з лептопом, і руки перекладали самі. Я справді відчувала, що Франко перебуває у цих руках і пише. Це був страшенно цікавий досвід, не знаю, чи хочу його ще раз пережити.

Перекладати мені краще вдома, у звичному оточенні, мати свій величезний довгий стіл, повний книжок, свою бібліотеку. Звичайно, інтернет допомагає, але книжки часом бувають просто незамінними, бо багато речей ви не зможете знайти в мережі.

Письменник, який пише белетристику або поезію, не має робити це з думкою, що його буде хтось перекладати. Таке зазвичай помітно. І якщо перекладач це розуміє, то не буде братися за цей твір. Може бути й так, що твір, який ні на що не претендував, може стати світовим бестселером. Тоді це твір справді універсальною мовою, хай навіть він був написаний для дуже конкретної публіки.

Під час навчання в гімназії мені страшенно подобалося візантійське мистецтво. Я хотіла вступати на візантологію в Празькому університеті, у мене була така мрія. Але, на жаль, цей напрямок відкрився тільки раз в 1990-му році, я тоді ще була в гімназії. Хоча я просила професорів відкрити ще раз, коли її закінчу. Коли треба було вирішувати, на що вступати, що мені насправді найцікавіше, я собі вибрала старогрецьку і українську як мови наступників Візантійської держави. Через рік поміняла старогрецьку на новогрецьку.

Ще один чинник – це бекґраунд мого батька, у якого був хор, і який цікавився старохристиянською музикою. Він був практично єдиним, хто в часи комунізму керував таким хором і доводив, що є багато спільного між старими візантійськими церковними піснеспівами та, наприклад, григоріанським співом. Я десь рік там співала, потім поїхала навчатися в Брно, бо у Празі не було можливості. — Про вибір робочих мов

Ситуація в Чехії така, що літературні перекладачі борються за вищу оплату їхньої роботи, бо розцінки впродовж останніх двадцяти років практично не змінювалися. Це скандал. Я відмовляюся перекладати за мінімальну платню. Краще я це зроблю безкоштовно, заради якоїсь ідеї.

Я думаю, що ніяка держава не робить достатньо, принаймні, у Східній Європі. Просто культурна політика ще не дозріла до того, щоб зрозуміти, що дуже важливо підтримувати переклади своєї літератури за кордоном. Погляньмо об’єктивно: хто буде читати спеціальну літературу про те, що сьогодні робиться в Україні, про війну, пропаганду? Це дуже невелике коло людей. Більшість людей хочуть читати новели або оповідання, або й поезію. Це створює набагато краще уявлення про країну, ніж якась наука. І це треба підтримувати, цього бракує українській державі.

Я займалася требником Петра Могили, писала статті, досліджувала маргіналії. У нас є один примірник, де дуже багато нотаток на полях, різних приписок людей, які тримали цю книжку в руках. Вони залишили там чимало свого, для мене це неймовірно цікаво, і я з ними ніби подорожую. Наприклад, требник Петра Могили був надрукований у Києві, потім у Росії один шляхтич подарував його якомусь купцеві. Я з’ясувала, що це був не зовсім звичайний випадок для XVIII століття: шляхта не дарувала тоді такі книжки купцям. Потім цей требник читали люди десь на сході сучасної України, далі якимось чином він опинився в Празі. Згідно з останнім записом, книжку купило МЗС Чехії в Москві приблизно в 1930-х роках.