Амадока (роман)

«Амадо́ка» — третій роман української письменниці Софії Андрухович, виданий 2020 року «Видавництвом Старого Лева». Авторка писала роман протягом трьох років, від моменту задуму до реалізації ідеї пройшло 6 років. Оформленням книжки займалася Творча майстерня «Аґрафка».

Цитати

Потім він затямив, що «рука» – це рука, «нога» – нога. Прив’язав уявними хірургічними нитками слова «біль», «рана», «милиця», «медсестра», «гречка», «туалет», «втома» до тих об’єктів і понять, які, найімовірніше, їх стосувались. Він спостерігав, і світ людських зв’язків відкривався йому дедалі більше. Він міг уже вести діялог. Міг розповісти, що болить. Міг сказати, коли голодний. На запитання психіятра: «Дивіться – червоний підйомний кран. Це нічого вам не нагадує?» – він відповідав: «Кран нагадує мені кран». І усміхався.

Чоловік не знав, ким він є, і якщо дивився у дзеркало, то його зовнішність не викликала в ньому жодних асоціяцій. Але за весь час, що він провів у цьому реабілітаційному центрі, відколи випірнув із забуття, він добре роззнайомився зі спектром своїх болів. Він володів болем тонким і тоскним, як завивання вітру, і болем, схожим на електричні розряди різного вольтажу; мав біль, схожий на вкручування у плоть тонких металевих штирів, і біль, схожий на викручування цих штирів у зворотному напрямку; був у нього біль розлогий і жирний, як вгодована свійська тварина, біль-стискання лещатами, біль-нудота, біль-жар, біль-стесування плоти, біль-пульсація, що то наростала й ставала дедалі потужнішою, доходила до конвульсій, то спадала й лагіднішала, майже починаючи приносити задоволення. Також був біль-напруження, не зовсім схожий на біль, але чи не найскладніший для витримування. Біль, що пер ізсередини черепа, шлунка, грудної клітки, ніби там роздувався, пучнявів і набруньковувався чийсь живий організм. Біль-тривожність. Біль-порожнеча. Біль-свербіж. Біль-страх, від якого мороз лягав на внутрішню стінку черева. І ще безліч болів, кожен із яких він міг би описати докладно, з найтоншими подробицями, якби мова не чинила йому опору.

Що вас так сильно в цьому лякає? – запитала Романа. Професор зсутулився, підняв комір пальта, намагаючись захиститися від вітру. – Я ж сказав, що ці будинки нагадують мені страшний сон. Я ніби опиняюсь одночасно у двох місцях, в яких ніколи не бував, але які несуть відбиток моєї провини і провини моїх рідних. Різні часи й різні місця нашаровуються один на одного, як зрощені шари тієї зруйнованої стіни, яку ми щойно бачили. Вулиці й пагорби мого рідного містечка в Галичині схрещуються раптом з вулицями й пагорбами Києва, це схоже на накладені одна на одну об’ємні мапи, супутникові зображення клаптів землі.

Вона шепотіла йому на вухо історію. Історію його життя – все, що було їй відомо: як його звали, хто він і звідкіля, ким були його батьки, як минуло його дитинство. Все, що колись він розповідав їй про себе сам, ще на початку їхньої любови: в темряві, в обіймах, гола шкіра до голої шкіри.

Її чоловік, писала Романа, перестав виходити на зв’язок більше року тому, зник безвісти після бою. За весь цей час їй не вдалося довідатись анічогісінько, крім чуток про полон, тортури, однієї інформації про викуп, яка дуже швидко виявилась липовою, – і після того, як ця примарна надія розвіялась, як переговори припинились, Рома навіть не знає, як вижила. Щиро кажучи, вона не може пригадати свого життя впродовж останнього року. Так, ніби позбулася пам’яти, ніби не була собою, ніби просто весь цей час не була. Але раптом він знайшовся. Понівечений, поламаний, продірявлений і пошкоджений всередині й назовні. Не схожий на себе. Не пригадує ні її, ні себе самого. Вона ж ні з ким не сплутає його запаху, його голосу, його особливої манери мружити очі (нехай навіть ці очі мають тепер різну форму і розташовані на різних осях). Вона впізнала його по губах.

Чи була Романа здатна знайти слова для того, щоб відкрити Богданові історію участи його родини в найбільшій катастрофі? Як вона могла описати тіла на вулицях, трупи в ямах, розбиті голови дітей, випатрані помешкання, обтягнуті пожовклою шкірою кістяки, яких гнали вулицями до товарних вагонів, повз будинки, з вікон яких визирали перелякані сусіди? Як сказати, що одними з цих сусідів були Богданові родичі? Як розповісти, звідки взялися шрами на зап’ястях Богданової баби? Як Романі було пояснити йому, що вся ця історія й спричинилася в результаті до втрати ним пам’яти? Що саме тому вона, його дружина, стала чоловіковою пам’яттю.

фотокартка: сестри в садку У тебе буває, що коли гортаєш дуже старі фотографії – нечіткі, розмиті, вибляклі, з брунатними плямами невідомого походження, випадково поставленими багато років тому, через які зовсім неможливо розрізнити виразу й рис обличчя, визначити людину – почуваєшся, як на старому кладовищі? Ти зауважував, що колись люди фотографувалися без посмішок?

фотокартка: весільний знімок Зени і Василя Фрасуляків Про Василя Фрасуляка всім у місті було відомо, що він когось урятував. Можливо, навіть не одну людину. Одні казали, що тих, кого він рятував, краще було вбити чи видати і що вчинок Василя таким чином зовсім не заслуговує на похвалу. Навіть навпаки. Казали, Василя Фрасуляка слід було би здати владі. Якби, звичайно, влада не змінювалась так швидко, що неможливо було зрозуміти, за що вона каратиме, а за що – винагороджуватиме.

Фрасуляк раптом засумнівався у своєму вчинкові. Чи варто навіть намагатися рятувати людину, яка більше не хоче ні рятуватися, ні триматись за хливке слівце «людина» (бо що це тепер таке? хто це?), яка шукає лише забуття й неіснування, яка прагне припинити знати і усвідомлювати, яка прагне не розуміти, що діється навколо й до чого усе дійшло.

Цитати про роман

	Працюючи над «Амадокою» і шукаючи додаткового розуміння в джерелах про Другу світову війну, Голокост чи сталінські репресії 30-х років, я зіткнулась з усвідомленням безвиході: більшість із тих історій назавжди залишаться несправедливими, неугавно болючими, неосяжними. Я збагнула, що їх неможливо виправити і загладити, їх ніяк неможливо змінити. І єдине, що можна було вдіяти з цією безвихіддю – це спробувати її висловити, перетворювати у слова. Дивовижним чином це приносило мені відчуття сенсу моєї роботи і полегшення. Це було схоже на складну й виснажливу подорож лабіринтом, обриси, форма й структура якого мені були відомі настільки, наскільки можна пізнати край, маючи перед собою його мапу.
	— Софія Андрухович

	Створення оповіді – це ткання власної версії світу, деформованої настільки, наскільки деформований той, хто тче. Людина шукає власної цілісності, створюючи міф. Міф про себе, про свою любов і свій гріх, про почуття провини і чесноти, про світ і його закони. І це словесне плетиво має так багато сенсів, стільки причин для появи: воно пом'якшує і захищає, пояснює і заповнює, згладжує гострі кути, ховає від руйнівної правди, повідомляє правду у спосіб, в який її нарешті, можливо, вдасться прийняти. У спосіб, в який складна правда перестане бути руйнівною, ставши натомість цілющою. А ще оповідь поєднує людей. Поєднує персонажів історії, поєднує близьких і далеких, поєднує оповідача і слухача. Оповідь – це вияв любові. «Амадока» – роман про те, як кожна людина прагне, потребує і шукає любові, і про те, наскільки плутані стежки вона вибирає для своїх пошуків».
	— Софія Андрухович

	У романі Софії Андрухович «Амадока» центральною видається проблема відторгнення чужих, нав'язаних спогадів і моделей пам'яти. Авторка розглядає історію трьох поколінь, складні хитросплетіння родинної саги, не приховуючи від читачів, що перекази здебільшого фальшуються або свідомо редагуються й прикрашуються. На покаяння за вчинене у воєнні сорокові зло здатні не всі, а спроби уникнути вибору й замовчати обтяжливу правду лише поглиблюють травму. Чи не єдиним гідним абсолютної довіри знаком, записом стають для персонажів роману шрами.
	— Віра Агеєва

Джерела

• Андрухович Софія. Амадока. — Львів: Видавництво Старого Лева, 2020. — С. 832. — ISBN 978-617-679-629-9