Неокласики: відмінності між версіями
Вилучено вміст Додано вміст
Створена сторінка: {{Вікіпедія}} '''Неокла́сики''' — група українських поетів та письменників-модерністів початку 20 століття. До неокласиків належали Микола Зеров, Павло Филипович, Михайло Драй-Хмара, Освальд Бургардт (псевдоні... |
доповнення |
||
Рядок 7:
|Оригінал =
|Автор = [[Андрухович Софія Юріївна|Софія Андрухович]]}}
{{Q|Цитата = З чого починається дружба, де її межі? Що її підтримує? Як згасає палання дружби?.. Трактат про «неокласиків» був би трактатом про дружбу. Всякий інший виклад був би хибний.<br/>Але кожна дружба має свої відміни. Дружби бувають різні. У кожного в неокласичному колі вони були свої. Чи могло бути інакше? Були дружби периферійні. Інші означали суцільність близькости.<br/>Про кожну з дружб треба було б говорити окремо. Одна була дружба Зерова й Рильського й інша наша з ним. Немає формальних дружб. Не можна вступити в дружбу, як вступають до організації, подаючи заяву. Є палання дружби, але воно може згаснути{{sfn|Амадока|2020|с=563}}.
|Коментар =
|Оригінал =
|Автор = [[Петров Віктор Платонович|Віктор Петров]]}}
{{Q|Цитата = Так, ніколи ніяких «сходин» неокласиків не було. Не було «неокласичної організації». Не було статуту, зборів, засідань, протоколів, президіюму й секретаріату. Не можна було вступити до ''складу'' організації, як не можна одчинити одчинені двері: жадного складу не було. Була ''дружба'', і поза цим не було нічого іншого. Зав’язувалась дружба з внутрішньої бизькости, народжувалась духовна одність. Ще в Києві почалась співпраця й приятелювання Зерова й Филиповича. Року 1920 перекреслились життєві шляхи Ю. Клена й Зерова. Року 1923 я, волею долі, опинився в Баришивці. З поворотом до Києва р. 1923 і з переїздом восени того року Рильського з Романівки зав’язалася наша дружба з ним. Дещо пізніше приїхав з Кам’янця Михайло Драй-Хмара. З цим коло було завершене{{sfn|Амадока|2020|с=563}}.
|Коментар =
|Оригінал =
|Автор = Віктор Петров}}
{{Q|Цитата = Формально неокласики були надзвичайно близькими до соцреалізму, панівного стилю радянського мистецтва. Вони так само орієнтувалися на реалізм і правдивість відображення явищ, на об’єктивність, раціоналізм, статичність, досконалу пластичність форм, не замулену суб’єктивними почуттями, думками, станами автора. Десь у цій номінальній схожості, у двоякості тих самих понять, у майже невидимих тріщинках, які розділяють справжність і глибину від того, що видає себе за такі, можливо, і крилось одне з пояснень тієї [[Ненависть|ненависті]], яку на онтологічному рівні викликали неокласики у своїх опонентів{{sfn|Амадока|2020|с=623}}.
|Коментар = «Амадока»
| |||