Вікіцитати

Шевченко Тарас Григорович: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
Мітка: Скасовано
м Відкинуто редагування 94.179.161.53 (обговорення) до зробленого Alice Redhotroof
Мітка: Відкіт
Рядок 11:
 
== Цитати ==
=== Ставлення до Батьківщини === я в рот його і
{{Q|Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю!|''«Сон» /«Гори мої високії…»/; VІ-ХІІ 1847, Орська фортеця''<ref>{{Cite web
бав іівр тараса григоровича
| url = http://cbs-en.ucoz.ru/ELEKTRONNAY_BIB/shevchenkova_krinicja_zbirnik_aforizmiv_iz_tvoriv_.pdf
+шевченкап пащвдрвдпціл албабіб лвлпвб -бпбвб плвлвббалчвл лбфідлнвбюадфів.фіюдюфюіюжюрю ббібфбдпібв тараса григоривича ш+
| title = Шевченкова криниця: Збірник афоризмів із творів Тараса Шевченка
еіфв
| author =
| accessdate = 2014-03-09
| archiveurl = http://www.webcitation.org/6VpALwGst
| archivedate = 2015-01-24
}} Більшість цитат та уривків з листів узято з цієї книги ("Кобзар").</ref>}}
{{Q|Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, заплаче серденько!|''«Тарасова ніч»; 6.XI 1838; С.-Петербург''}}
{{Q|[…] Зажурилась Україна — така її доля!|''«Тарасова ніч»; 6.XI 1838, С.-Петербург''}}
{{Q|Гомоніла Україна, довго гомоніла, довго-довго кров степами текла-червоніла...|''«Гайдамаки»; 1839-1841, С.-Петербург''}}
{{Q|Доборолась Україна до самого краю. Гірше ляха свої діти її розпинають.|''«І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище''}}
{{Q|Любітеся, брати мої, Украйну любіте, і за неї, безталанну, Господа моліте.|''«Згадайте, братія моя…»; 1849-1850, Оренбург''}}
{{Q|Молися, сину, за Вкраїну його замучили колись...|''«Мені однаково, чи буду…»; 17.ІV-19.V 1847, С.-Петербург''}}
{{Q|О Господи! Дай мені хоч глянуть на народ отой убитий, на тую Украйну!|''«Заросли шляхи тернами…»; І-ІV 1849, Раїм''}}
{{Q|Холоне серце, як згадаю, що не в Україні поховають, що не в Украйні буду жить, людей і Господа любить.|''«В неволі тяжко, хоча й волі…»; 19-30.V 1847, С.-Петербург''}}
{{Q|[…] Я всю мізерію оддав моїй Україні-небозі…|''«Буває, в неволі іноді згадаю…»; І-ІV 1850, Оренбург''}}
{{Q|Для чого я на світ родився, свою Україну любив?|''«Чернець»; VІ-ХІІ 1847, Орська фортеця''}}
{{Q|Свою Україну любіть. Любіть її… Во время люте. В останню, тяжкую минуту за неї Господа моліть.|''«Чи ми ще зійдемося знову?..»; 19-30.V 1847, С.-Петербург''}}
 
=== Ставлення до Бога ===
Рядок 121 ⟶ 137:
Шукать піде…|''«Титарівна»; ІХ-ХІІ 1848, Косарал''}}
 
=== Родина (Мати, діти, сирота) ===
всем привет с вами я влад а4 и сегодьня я буду трахать ю
{{Q|Добро, у кого є господа, а в тій господі є сестра чи матір добрая. Добра, добра такого таки зроду у мене, правда, не було […]|''«Добро, у кого є господа…»; ІХ-ХІІ 1848, Косарал''}}
лю в ротік
{{Q|Благо тобі, друже-брате, як є в тебе хата. Благо тобі, як у хаті є з ким розмовляти. Хоч дитина немовляща, і воно вгадає твої думи веселії…|''«Ми восени так и похожі…»; ІХ-Х 1849, Раїм''}}
{{Q|Добре жити з родиною, а ще лучше за горою з дружиною молодою.|''«Туман, туман долиною…»; ІХ-ХІІ 1848, Косарал''}}
{{Q|Жаль і батька, жаль і матір, і вірну дружину, молодую, веселую, класти в домовину, жаль великий, брати мої […]|''«Три літа»; 22.XII 1845, В’юнище''}}
{{Q|А я вже думав одружитись, і веселитися, і жить, людей і Господа хвалить…|''«Варнак»; 1-V 1848, Орська фортеця''}}
{{Q|[…] Слово мамо. Великеє, найкращеє слово!|''«У нашім раї на землі…»; І—IV 1849, Раїм''}}
{{Q|Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим.|''«У нашім раї на землі…»; І—IV 1849, Раїм''}}
{{Q|Бо хто матір забуває, того Бог карає, того діти цураються, в хату не пускають.|''«І мертвим, і живим…»; 14.XII 1845, В’юнище''}}
{{Q|Ох діти! Діти! Діти! Велика Божа благодать!|''«Княжна»; VІ-ХІІ 1847, Орська фортеця''}}
{{Q|Жить би, жить, хвалити Бога, кохатися в дітях, так же ні […]|''«[Сотник]»; І-ІV 1849, Раїм''}}
{{Q|[…] Тяжко годувати малих діток неумитих в нетопленій хаті […]|''«Три літа»; 22.XII 1845, В’юнище''}}
{{Q|У багатих ростуть діти — верби при долині, а у вдови одним одно, та й те, як билина.|''«Сова»; 6. V 1844, С.-Петербург''}}
{{Q|Сироту усюди люде осміють.|''«На вічну пам’ять Котляревському»; ХІ-ХІІ 1838, С.-Петербург''}}
{{Q|Сиротині сонце світить (світить, та не гріє) […]|''Катерина»; 1838-1839, С.-Петербург''}}
{{Q|Хто ж сироті завидує — карай того, Боже!|''«Думи мої, думи мої…»; І-ІІІ, 1840, С.-Петербург''}}
{{Q|Недовгий шлях — як човнові до синього моря — сиротині на чужину, а там і до горя.|''«Вітер з гаєм розмовляє…»; 1841, С.-Петербург''}}
{{Q|Тяжко-важко в світі жити сироті без роду, нема куди прихилиться — хоч з гори та в воду.|''«Думка» /«Тяжко-важко в світі жити…»/; 2. XI 1838, Гатчина''}}
{{Q|Тяжко мені сиротою на сім світі жити; свої люде — як чужії, ні з ким говорити […]|''«Думка» /«Нащо мені чорні брови…»/; 1838, С.-Петербург''}}
 
=== Поезія. Література. Мова ===
Рядок 299 ⟶ 332:
| Оригінал = Новый Завет я читаю с благоговейным трепетом. Вследствиеэтого чтения во мне родилась мысль описать сердце матери пожизни Пречистой Девы, матери Спасителя. И другая, написать картину распятого сына ее.}}
 
== Про Шевченка == я далбайоб
{{Q
|Цитата = Багатьох категоричність суджень Тараса Шевченка, його сміливість і безоглядність присудів Російській імперії лякали і дивували. Не вкладалася у свідомість його сучасників Шевченкова невдячність за звільнення з кріпацтва — їм важко було зрозуміти, що його власна воля мало чого важила для нього, перейнятого болем за неволю всього його народу, що поет не може втішатися свободою для себе, забуваючи про свободу для всіх. [...] Величний пророчий дух піднімав Шевченка над цим холодним світом імперської сваволі. Тому Шевченко не боявся. Не каявся і не відступав. Бо уявляв себе національним пророком, якого Господь послав на землю
''<poem>свою любов благовістить!
святую правду возвістить{{sfn|Екстракт 150(1)|2009|с=630}}!</poem>''
|Коментар = «Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь», 13 березня 2004
|Оригінал =
|Автор = [[Жулинський Микола Григорович|Микола Жулинський]]}}
* {{Q
| Цитата = Вони й справді були представниками різних половин козацтва. Шевченко був з правобережного козацтва, яке, залишившись після Андрусівського перемир'я без старшини і опинившись під польським гнітом, тікало на Січ і верталось звідти у панські володіння вже гайдамаками; їм вдалося одним ударом знищити в Умані вісімнадцять тисяч жидів і шляхти. До останнього подиху гайдамаки жадали одного - знищити панство його ж каблуком. Куліш же походив з того козацтва, яке засідало з царськими боярами, організовувало по указу царя Петра «Малоросійську колегію», допомагало Катерині Другій писати «Наказ» і заснувати на Україні училища замість старих бурс. Один вчився історії безпосередньо у гайдамацьких ватажків, читаючи її в зажурених козацьких серцях, які рвались і томились в неволі у ляха — заклятого ворога козаків; другий — пізнавав минуле України від предків, які споконвіку не знали панщини, охороняли колись плече в плече з лицарями Ланскоронськими, Претвичами, Вишневецькими кордони Південної Русі, Литви, Польщі і в подальшому вставши з власної волі на захист Москви. Відчуття глибокого зв'язку з народом у обох було однаково сильним, але Шевченко був людиною з гарячою кров'ю, тоді як Куліш шукав рівноваги серця і розуму, рівноваги хочу і можу.
| Автор = [[Куліш Пантелеймон Олександрович|Пантелеймон Куліш]]<ref>{{Cite web
| url = http://litopys.org.ua/shevchenko/vosp28.htm
| title = Воспоминания о Тарасе Шевченко. — К.: Дніпро, 1988. — С. 139-142; 495-496.
| author =
| accessdate = 2014-03-09
| archiveurl = http://www.webcitation.org/6VpB6Um7v
| archivedate = 2015-01-24
}}</ref>
| Коментар =
| Оригінал = Они и в самом деле были представителями разных половин казачества. Шевченко был из правобережного казачества, которое, оставшись после Андрусовского перемирия без старшины и оказавшись под польским гнетом, бежало на Сечь и возвращалось оттуда в панские владения уже гайдамаками; им удалось одним ударом уничтожить в Умани восемнадцать тысяч жидов и шляхты. До последнего вздоха гайдамаки жаждали одного — уничтожить панство его же каблуком. Кулиш же происходил из того казачества, которое заседало с царскими боярами, организовывало по указу царя Петра «Малороссийскую коллегию», помогало Екатерине Второй писать «Наказ» и учредить на Украине училища вместо старых бурс. Один учился истории непосредственно у гайдамакских вожаков, читая ее в скорбных казачьих сердцах, которые рвались и томились в неволе у ляха — заклятого врага казаков; другой — познавал былое Украины от предков, испокон веку не знавших панщины, охранявших когда-то плечом к плечу с рыцарями Ланскоронскими, Претвичами, Вишневецкими границы Южной Руси, Литвы, Польши и впоследствии вставших по собственной воле на защиту Москвы. Ощущения глубокой связи с народом у обоих было одинаково сильным, однако Шевченко был человеком с горячей кровью, тогда как Кулиш искал равновесия сердца и разума, равновесия хочу и могу.}}
 
* {{Q
| Цитата = Коли б мені прийшлось одним словом схарактеризувати поезію Шевченка, то я сказав би: '''се поезія бажання життя'''. Свобідне життя, всесторонній, нічим не опутаний розвій одиниці і цілої суспільності, цілого народу, — се ідеал Шевченка, котрому він був вірним ціле життя. Неволя і переслідування — чи то народне, політичне, суспільне чи релігійне — мали в нім непримиримого ворога. Бажання життя пробивається у всіх його творах як золота нитка з-посеред різнобарвної тканини. Індивідуальність людська — без огляду на стан, народність і віру — є для нього свята. Терпіння і кривди людські порушували його все з однаковою силою, чи то були терпіння мужички, гнаної на панщину і лишаючої свою дитину під снопом, чи терпіння молодої княжни, котрої життя знівечив рідний батько, чи генеральші, котру мати продала за генерала, за палати, чи тої жидівочки, котра мститься криваво на рідному батькові за поругані права люблячого серця.
| Автор = [[Іван Франко]]
| Коментар = [[s:Тарас Шевченко (Франко)|Тарас Шевченко]] (1891)}}
 
* {{Q
| Цитата = Він був сином мужика і став володарем у царстві духа.
Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури.
| Автор = [[Іван Франко]]
| Коментар = [[s:Присвята|Присвята]] (1914)
| Оригінал = Er war ein Bauernsohn, und ist ein Fürst im Reiche der Geister geworden.
Er war ein Leibeigener, und ist eine Grossmacht im Reiche der menschlichen Kultur geworden.}}
 
* Дух попередньої козацької доби, мілітанний і мілітарний дух «козацької шаблі» переданий Шевченком, не лише поколінню «живих», а й поколінню «ненароджених». Переданий через бездоріжжя і тьму ночі бездержавності і всупереч тій ночі. ([[Маланюк Євген Филимонович|Євген Маланюк]])
 
* На тім тлі і в тій атмосфері покалічена цензурою і впень закобзарена суспільством поезія Шевченка обернулася в вельмишановну, але майже мертву реліквію, а образ Шевченка сплощився і завмер народницькою іконою, перед якою час від часу відбувалися нелеґальні і безнадійно-панахидні відправи. ([[Маланюк Євген Филимонович|Євген Маланюк]])<ref>{{Cite web
| url = http://ukrlife.org/main/evshan/malaniuk1.htm
| title = КНИГА СПОСТЕРЕЖЕНЬ ДО СПРАВЖНЬОГО ШЕВЧЕНКА. Вступне слово на академії Української Студентської Громади у Варшаві 1937 р.
| author = Eвген МАЛАНЮК
| accessdate = 2014-03-09
| archiveurl = http://www.webcitation.org/6VpBDgOzS
| archivedate = 2015-01-24
}}</ref>
 
*:: '''Шевченко'''
: Не поет — бо це ж до болю мало,
: Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,
: І вже менш за все — «Кобзар Тарас»,
: Він, ким зайнялось і запалало.
 
: Скорше — бунт буйних майбутніх рас,
: Полум'я, на котрім тьма розтала,
: Вибух крові, що зарокотала
: Карою на довгу ніч образ. ([[Маланюк Євген Филимонович|Євген Маланюк]])<ref>{{Cite web
| url = http://poetry.uazone.net/malanuk/malank21.html
| title = Шевченко
| author = Євген Маланюк
| accessdate = 2014-03-09
| archiveurl = http://www.webcitation.org/6VpBMytvC
| archivedate = 2015-01-24
}}</ref>
 
* Широко він обняв [[Україна|Україну]] з її могилами кривавими, з її страшною славою… і з того часу всі в нас поділились на живих і мертвих. ([[Куліш Пантелеймон Олександрович|Пантелеймон Куліш]])
 
{{Q
| Цитата = … не за-рано буде підійти до Шевченка з иншого боку ніж досі підходжено, прикласти до нього иншу міру ніж досі прикладано, глянути на нього иншими очима ніж досі дивилися, і — вкінці — инакше почитати його ніж досі почитано. Як людині — трагічній, мученицькій — і як поетови йому все ще належиться, і певно ще довго належатиметься перше місце в нашій новішій історії; він герой, що більш инших моделював українську націю, і як такий він достойний нашого почитання. Та поза чистою поезією, він такий же смертник як усі инші; а його імя не може, не повинно і — мабуть скоро — не буде освячувати всього того що міститься в його писаннях.
| Автор = [[Томашівський Степан Теодорович‎|Степан Томашівський]] (Національний герой та його культ // «Літопис політики, письменства і мистецтва», Берлін, 1924.— Ч. 10. — С. 149<ref>Збірник праць Науково-дослідного центру періодики. – Львів, 2000. – Вип. 7. – С. 137</ref>)
| Коментар =
| Оригінал = }}
 
* Шевченко цілком заслуговує на почесті, якими оточується. Він був більше, ніж українець — він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, ніж поет — він був хоробрим войовником за права і волю людей. ([[Ліндон Джонсон]], президент США)
 
* {{Q
|Можна викинути всі демократичні нотки з його творів (та цензура довго так і чинила) — і Шевченко залишиться тим, чим створила його природа: сліпучим прецедентом, що не дозволяє українству відхилитися від шляху національного ренесансу.
|[[Жаботинський Володимир Євгенович|Володимир Жаботинський]], «Урок ювілею Шевченка», 1911<ref>{{Cite web
| url = http://www.istpravda.com.ua/articles/2012/03/9/76087/
| title = Урок ювілею Шевченка
| language = ru
| author = Володимир Жаботинський
| work = Історична правда
| date = 2012-03-09
| accessdate = 2016-03-10
| archiveurl = http://www.webcitation.org/6VpBckOKv
| archivedate = 2015-01-24
}}</ref><ref>{{Cite web
| url = http://ukr-nationalism.livejournal.com/1844252.html
| title = В. Жаботинський. Наука з Шевченкового ювілею. Одеса. 27 лютого 1911 р.
| date = 2012-03-09
| work = УКРАЇНСЬКИЙ РАЦІОНАЛЬНИЙ НАЦІОНАЛІЗМ
| accessdate = 2016-03-10
}}</ref>
||Можно выбросить все демократические нотки из его произведений (да цензура долго так и делала) — и Шевченко останется тем, чем создала его природа: ослепительным прецедентом, не позволяющим украинству отклониться от пути национального ренессанса.
}}
{{Q
|Цитата = Саме в «Заповіті», написаному на порозі смерті, в передчутті завершення земного життя Тарас Шевченко заповідає своїй душі не полишати Україну доти, доки вона не порве кайдани невільництва й не заживе «в сім’ї вольній, новій». Тільки тоді, коли постане вільна й велика українська сім’я, душа поета може піднятися в небеса — до Бога, «...а до того // Я не знаю Бога»{{sfn|Екстракт 150(1)|2009|с=619}}.
|Коментар = «Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь», 13 березня 2004
|Оригінал =
|Автор = Микола Жулинський}}
{{Q
|Цитата = Цілком свідомий страшної віддалі між «своєю» Україною і реальною «Малоросією», він із усім натхненням поета, з усім запалом своєї вогняної натури намагається заповнити ту історичну й соціальну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагається оживити гоголівські мертві душі української шляхти і розкрити очі ошуканій козацькій масі, себто оживити й сполучити спаралізовані складники нації, вдихнути історичне життя в завмерлий національний організм{{sfn|Екстракт 150(1)|2009|с=608}}.
|Коментар =
|Оригінал =
|Автор = Євген Маланюк}}
 
== Примітки ==
Отримано з https://uk.wikiquote.org/wiki/Шевченко_Тарас_Григорович