Шевченко Тарас Григорович: відмінності між версіями

Вилучено вміст Додано вміст
Немає опису редагування
Мітки: Візуальний редактор Редагування з мобільного пристрою Редагування через мобільну версію
доповнення
Рядок 6:
| source = Категорія:Шевченко Тарас Григорович
| commons = Category:Taras Shevchenko}}
 
{{Othernames|Шевченко}}
'''Тара́с Григо́рович Шевче́нко''' (відомий також як '''Кобза́р'''; 1814 — 1861) — український поет, прозаїк, мислитель, живописець, гравер, етнограф, громадський діяч.
 
== Цитати ==
 
=== Ставлення до України ===
{{Q|Я так її, я так люблю мою Україну убогу, що проклену святого Бога, за неї душу погублю!|''«Сон» /«Гори мої високії…»/; VІ-ХІІ 1847, Орська фортеця''<ref>{{Cite web
Рядок 19:
| archiveurl = http://www.webcitation.org/6VpALwGst
| archivedate = 2015-01-24
}} Більшість цитат та уривків з листів узято з цієї книги ("«Кобзар"»).</ref>}}
{{Q|Україно, Україно! Серце моє, ненько! Як згадаю твою долю, заплаче серденько!|''«Тарасова ніч»; 6.XI 1838; Санкт-Петербурґ}}
{{Q|[…] Зажурилась Україна — така її доля!|''«Тарасова ніч»; 6.XI 1838, Санкт-Петербурґ}}
Рядок 264:
{{Q|Цитата = Був я уторік на Україні, був у Межигорського Спаса і на Хортиці, скрізь був і все плакав: сплюндрували нашу Україну катової віри німота з москалями — бодай вони переказилися{{sfn|Екстракт 150(1)|2009|с=607}}.
|Коментар = з листа до свого друга, кошового Якова Кухаренка
|Оригінал =
|Автор = }}
* Так от, бач, живу, учусь, нікому не кланяюсь і нікого не боюсь, окроме Бога. Велике щастя буть вольним чоловіком: робиш, що хочеш, ніхто тебе не спинить.
*:  &nbsp;— [[wikisource:uk:Сторінка:Повне видання творів Тараса Шевченка. Том 10.pdf/14|лист до Микити Шевченка]], 15 листопада 1839 року.
 
* […] Ужасна безнадежность! так ужасна, что одна только христианская философия может бороться с нею.
*:  &nbsp;— До Варвари &nbsp;Рєпніної; 1.I 1850, Оренбурґ
 
* Ничтожны материальные нужды в сравнении с нуждами души &nbsp;— а я теперь брошен в жертву той и другой!
*:  — До Варвари Рєпніної; 1.I 1850, Оренбурґ
 
* Це правда, що окроме Бога і чорта в душі нашій єсть ще щось таке, таке страшне, що аж холод іде по серцеві, як хоч трошки його розкриєш […]
*:  — До Я. &nbsp;Г. &nbsp;Кухаренка; 30.IX 1842, Петербурґ
 
* […] Хто не журиться, не плаче, то той ніколи й не радіє.
*:  — До А. &nbsp;І. &nbsp;Лизогуба; 1.II 1848, Орська кріпость
 
* Да, человек в несчастии живет в самом се­бе, как говорят разумные люди, т.е. размышляет. А к чему ведет размышление? Спросить бы этих умных людей. К тому, что разрушает надежду, эту всесветную пре­красную обманщицу!
*:  — До С. &nbsp;С. &nbsp;Гулака-Артемовського; 1.VII 1852, Новопетровське укріплення
 
* Мы вообще более или менее любим извинять свои даже неизвинительные проступки и маскировать их чем попало, лишь бы казалось правдоподобно.
*:  — До Бр. Залеського; 9.Х 1854, Новопетровське укріплення
 
* Лучше любить і робить, аніж писать і го­ворить.
*:  — До Я. &nbsp;В. &nbsp;Тарновського; 23.XII 1860, Санкт-Петербурґ
 
* Какое чудное, дивное создание непороч­ная женщина! Это самый блестящий перл в венце созданий.
*:  — До Бр. Залеського; 10.II 1855, Новопетровське укріплення
 
* Мати, всюди однакова мати. Коли розум­на та щира, то й діти вийдуть в люди, хоч попідтинню; а хоч і одукована, та без розу­му, без серця, то й діти виростуть, як те ледащо в шинку.
*:  — До В. &nbsp;Г. &nbsp;Шевченка; 7.XII 1859, Санкт-Петербурґ
 
* […] Коли мене неволя і горе не побороло, то сам я не звалюся.
*:  — До М. &nbsp;С. &nbsp;Щепкіна; 9.II 1858, Нижній Новгород
 
* А ночі, ночі! Господи, які страшні та довгі! &nbsp;— та ще й у казармах.
*:  — До А. &nbsp;І. &nbsp;Лизогуба; 11.XII 1847, Орська кріпость
 
* Спасибі вам і за ласкаве слово про дітей моїх «Гайдамаків». Пустив я їх у люди, а до ції пори ще ніхто й спасибі не сказав. Може й там над ними сміються так, як тут мос­калі зовуть мене ентузіастом, сиріч дурнем. Бог їм звидить, нехай я буду і мужицький поет, аби тілько поет, то мені білше нічого і не треба. Нехай собака лає, вітер рознесе.
*:  — До Г. Тарновського; 25.1 1843, Петербурґ
 
* [Пишу] по-московському скомпоновану. Щоб не казали москалі, що я їх язика не знаю.
*:  — До Г. Тарновського; 25.1 1843, Петербурґ
 
* Давно ворушиться у мене в голові думка, щоб перевести на наш прекрасний український язик «Слово о полку Игоря».
*:  — До А. &nbsp;О. &nbsp;Козачковського; 14.IV 1854, Новопетровське укріплення
 
* […] в мене багато дечого нема, а часом і чис­тої сорочки; а гордості та пихи я ще в моєї матері позичив, у мужички, у безталанної крепачки.
*:  — До В. &nbsp;Г. &nbsp;Шевченка; 2.XI 1859, Петербурґ
 
* […] я по плоті і духу син і рідний брат на­шого безталанного народу, та й як же себе поєднать з собачою панською кров'ю.
*:  — До В. &nbsp;Г. &nbsp;Шевченка; 2.II 1859, Петербурґ
 
* […] я ще тебе просив, щоб ти писав по-своєму, щоб я хоч з твоїм письмом по­балакав на чужій стороні язиком людським.
*:  — До М. &nbsp;Г. &nbsp;Шевченка; 2.III 1840, Петербурґ
 
* Бачиш, у мене давно вже думка заворушилась перевести його, те слово, на наш милий, на наш любий український язик.
*:  — До О. &nbsp;М. &nbsp;Бодянського; 1.V 1854, Новопетровське укріплення
 
{{Q
Рядок 351:
}}</ref>
| Коментар =
| Оригінал = Они и в самом деле были представителями разных половин казачества. Шевченко был из правобережного казачества, которое, оставшись после Андрусовского перемирия без старшины и оказавшись под польским гнетом, бежало на Сечь и возвращалось оттуда в панские владения уже гайдамаками; им удалось одним ударом уничтожить в Умани восемнадцать тысяч жидов и шляхты. До последнего вздоха гайдамаки жаждали одного &nbsp;— уничтожить панство его же каблуком. Кулиш же происходил из того казачества, которое заседало с царскими боярами, организовывало по указу царя Петра «Малороссийскую коллегию», помогало Екатерине Второй писать «Наказ» и учредить на Украине училища вместо старых бурс. Один учился истории непосредственно у гайдамакских вожаков, читая ее в скорбных казачьих сердцах, которые рвались и томились в неволе у ляха &nbsp;— заклятого врага казаков; другой &nbsp;— познавал былое Украины от предков, испокон веку не знавших панщины, охранявших когда-то плечом к плечу с рыцарями Ланскоронскими, Претвичами, Вишневецкими границы Южной Руси, Литвы, Польши и впоследствии вставших по собственной воле на защиту Москвы. Ощущения глубокой связи с народом у обоих было одинаково сильным, однако Шевченко был человеком с горячей кровью, тогда как Кулиш искал равновесия сердца и разума, равновесия хочу и могу.}}
 
* {{Q
Рядок 378:
 
*:: '''Шевченко'''
: Не поет &nbsp;— бо це ж до болю мало,
: Не трибун &nbsp;— бо це ж лиш рупор мас,
: І вже менш за все &nbsp;— «Кобзар Тарас»,
: Він, ким зайнялось і запалало.
 
: Скорше &nbsp;— бунт буйних майбутніх рас,
: Полум'я, на котрім тьма розтала,
: Вибух крові, що зарокотала: Карою на довгу ніч образ. ([[Маланюк Євген Филимонович|Євген Маланюк]])<ref>{{Cite web
: Карою на довгу ніч образ. ([[Маланюк Євген Филимонович|Євген Маланюк]])<ref>{{Cite web
| url = http://poetry.uazone.net/malanuk/malank21.html
| title = Шевченко
Рядок 403 ⟶ 402:
| Оригінал = }}
 
* Шевченко цілком заслуговує на почесті, якими оточується. Він був більше, ніж українець &nbsp;— він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, ніж поет &nbsp;— він був хоробрим войовником за права і волю людей. ([[Ліндон Джонсон]], президент Сполучених Штатів)
 
* {{Q
Рядок 424 ⟶ 423:
| accessdate = 2016-03-10
}}</ref>
||Можно выбросить все демократические нотки из его произведений (да цензура долго так и делала) &nbsp;— и Шевченко останется тем, чем создала его природа: ослепительным прецедентом, не позволяющим украинству отклониться от пути национального ренессанса.
}}
{{Q
|Цитата = Саме в «Заповіті», написаному на порозі смерті, в передчутті завершення земного життя Тарас Шевченко заповідає своїй душі не полишати Україну доти, доки вона не порве кайдани невільництва й не заживе «в сім’ї вольній, новій». Тільки тоді, коли постане вільна й велика українська сім’я, душа поета може піднятися в небеса — до Бога, «...а до того // Я не знаю Бога»{{sfn|Екстракт 150(1)|2009|с=619}}.
|Коментар = «Дві половинки українського серця: Шевченко і Гоголь», 13 березня 2004
|Оригінал =
|Автор = Микола Жулинський}}
{{Q
|Цитата = Цілком свідомий страшної віддалі між «своєю» Україною і реальною «Малоросією», він із усім натхненням поета, з усім запалом своєї вогняної натури намагається заповнити ту історичну й соціальну порожнечу, що побачив на батьківщині. Він намагається оживити гоголівські мертві душі української шляхти і розкрити очі ошуканій козацькій масі, себто оживити й сполучити спаралізовані складники нації, вдихнути історичне життя в завмерлий національний організм{{sfn|Екстракт 150(1)|2009|с=608}}.
|Коментар =
|Оригінал =
|Автор = Євген Маланюк}}
{{Q|Цитата=«Народ Шевченка не забуває і ніколи не забуде. Поет живе в серцях свого народу»|Автор=[[М.Рильский]]}}
 
== Див. також ==
{{стовпці|2}}
* [[І мертвим, і живим…]]
* [[Думи мої, думи мої]]
* [[Тарасова ніч]]
* [[Садок вишневий коло хати]]
* [[Як умру, то поховайте… (Заповіт)]]
* [[Доля (вірш)]]
* [[Мені однаково]]
* [[Мені тринадцятий минало]]
* [[Ой три шляхи широкії]]
* [[Сон (поема)]]
</div>
 
== Примітки ==