Анджей Бобковський: відмінності між версіями

'''[[w:Анджей Бобковський|Анджей Бобковський]]''' (пол. ''Andrzej Bobkowski'', *27 жовтня 1913 року, Вінер-Нойштадт, (Австрія)  — †26 червня 1961 року, Гватемала)  — польський письменник. Відомий як прозаїк та есеїст.

* Буває, що красу так само важко витримувати, як і [[біль]]. Можна її знести тільки до певної межі, переживаючи до певної глибини. І потім внутрішньо зімліти. <small>''(С. 39)''</small>

* Будьмо щирі, але так по-справжньому: еміґрація – — це не втеча ДЛЯ Польщі, це втеча ВІД Польщі, від могил, від нещасть, від вічних марних зусиль. Це втеча від вічної мороки, від вічної праці без винагороди, від ентузіястичної смерти. Можна ховатися за різні причини: в осаді залишиться звичайне і дуже людське почуття права на щастя. Не можеш пізнати його там – — шукаєш деінде. Звичайно, якщо не маєш схильности до самотерзання, а також до вишукування піднесених причин цього. <small>''(С. 596)''</small>

* Властиво людина завжди повинна бути як білий аркуш паперу, на якому є місце для всього. А насправді люди дуже швидко перетворюються на зошити в клітинку, лінійку або взагалі на бухгалтерські книги. Пишуть себе лише в один спосіб, бо це «краще» виглядає. Мені часто видається, що так званий розум є найбільш брехливим кутком людської душі. Гніздилище бацили найзгубнішої брехні. Дуже часто. <small>''(С. 59)''</small>

* Друга річниця вибуху цієї війни. Мені не хочеться вірити. Досі вдалося, вдалося вижити. Досі мені щастило. Мені соромно, але попри все, що нас дотепер спіткало, я ще ніколи в житті не відчував себе таким щасливим, як у ці роки, навіть у ці два роки війни. Ще ніколи не почував себе так добре. Пишу це при повній свідомості і не можу собі цього пояснити. Але відчуваю це і нема на те ради. Можливо, в цю хвилину я є єдиним екземпляром такого роду? Мене захоплює життя, це чудове, соковите життя, цей Париж в часі війни, кожен день. <small>''(С. 211—212211–212)''</small>

* Запахи будять спогади і наповнюють імлою туги… Розмовляємо. Коли ми вдвох і самі, найбільше відчуваємо повноту всього. Любов і приязнь… Треба тільки розуміти, завжди намагатися розуміти. [[Любов]]? – — Як усе, так і це вимагає праці – — звичайної, щоденної. Навіть любові не можна пускати без керма, на вітер. Ніщо так не може ввести в оману, як так звані «непомильні інстинкти». <small>''(С. 509)''</small>

* Істинна мудрість та істинна віра – — це не віра в досконалість того, що одного разу виявилося досконалим, а вміння тратити віру у відповідний момент. Це також готовність завжди відступити до нуля. <small>''(С. 414)''</small>

* Людину, цю вічну несподіванку, не вкладеш у систему. Якби сьогодні хтось запитав мене, в який устрій, ідеологію чи систему вірю – — я мав би клопіт. Не вірю в жодний устрій. Всі ідеології маю десь, а системами стосовно до людини – — погорджую. Радше схильний був би відповісти, що вірю в кожен устрій, ідеологію чи систему, де справді йде мова про людину. Дати людині ЖИТИ – — ось єдина система й ідеологія. Дати жити, а не НАКАЗАТИ жити, залишити їй вибір мети власного життя, а не накидати згори. І припинити славословити смерть. <small>''(С. 404)''</small>

* Потім сідаю у фотель і читаю. Мені так добре. Нераз, коли світить сонце, і в карколомному темпі ганяю по вулицях на велосипеді, я такий щасливий як ніколи в житті. Я відкрив усмішку думки. Не знаю, як інакше це назвати. Мені хочеться блазнювати перед самим собою, для себе самого робити дурниці; мене розпирає якась дурна радість і легкість. Все мені подобається, все навколо наче музика. Настрої окремих вуличок, які вловлюєш мимохідь, крутяться в мені ніби пари у танці, кожна в іншому одязі. Я великими ковтками п’юп'ю щось таке, чого не можу окреслити. Молодість? Мені добре, бо я молодий і сильний; мені добре, бо я є собою і думаю так вільно, як ще ніколи. І маю Басю. Чого мені ще треба? <small>''(С. 213)''</small>

* Праця, праця… Цей міт праці нашої епохи – — вбивчий. Праця, праця, працюємо, працює… Людей одурюють працею, створюється релігія праці, з праці робиться мета – — єдина і правдива. Мабуть, за жодної епохи не було стільки «єдиних» та «правдивих» речей. Мало того: всі найжахливіші види праці ґлорифікують. Весь підхід нашої епохи до проблеми праці – — збочений. І сьогодні я зовсім не сміюся й не глузую з того, що 1936 року Франція утворила «Міністерство розваг» (Ministère de Loisiris). Міт праці, збочення на пункті праці довели до того, що більшість людей не знає, що робити у вільні хвилини. Працювати може кожен, відпочивати й нічого не робити – — мало хто. Тимчасом культура – — це також мистецтво «нічогонероблення». <small>''(С. 516)''</small>

* Тільки людина – — не фікція, все інше – — фікція. Весь світ може бути вітчизною і кожна людина братом. Бо світ – — це людина, передусім людина. <small>''(С. 592)''</small>

* У швидкому обміні думками, часто півтонами, визначаємо положення, окреслюємо позицію, в якій ми опинилися. Нас навчили все сприймати дослівно, відучили мислити «з толеранцією». Нас навчили надавати значення словам, а не сенсові. Відівчили шукати сенс, плутаючи словами сліди розважливих пошуків. Ціле дев’ятнадцятедев'ятнадцяте століття робило не що інше, як вчило людей надавати значення словам, які з більшим чи меншим почуттям відповідальности промовляють великі мислителі. Ми загрузли в темній схоластиці, яка довела, можливо, до найбільшого парадоксу наших часів: покоління, виховане в культі дійсности, цілковито втратило її відчуття. Сьогоднішня людина у більшості випадків нагадує барограф. Як барограф фіксує зміни тиску, не знаючи і не розуміючи сенсу явищ, які він реєструє, так людина фіксує дійсність, не усвідомлюючи глибше, що діється. Дійсність фіксується як стрибки страху, страждання, безнадії, хвилевого відпруження, припливу надії. Але крива цих змін – — тільки результат, це не дійсність, не її сутність і сенс. Vous savez, Сент-Бев десь сказав: Il faut subir son temps, pour agir sur lui. Треба витримати (як біль, як муку) свою епоху, щоб на неї впливати. Але не у сні, не під наркозом. Є операції, які не можна робити під наркозом, навіть місцевим. Нашу епоху не можна оперувати, присипляючи її оптимізмом та ідеалізмом – — винятковістю. Бо щораз більше йдеться не тільки про права людини, але й про людину взагалі. <small>''(С. 499)''</small>

* Чим є наше життя? Намотуванням на кусник картону коротких кусників нитки без можливости зв’язатизв'язати їх між собою. Де я маю шукати метрику мого дідуся? Де знайти слід прабабці? За що зачепити думку, яка повертається назад? Немає за що – — за розповіді, майже леґенди цього краю, який винайняв собі в Европі перехідну кімнату і впродовж десяти століть намагається влаштуватися в ній зі всіма вигодами і з ілюзією кімнати з окремим входом, витрачаючи усю свою енергію на сварки і битви з тими, хто проходить. Як думати про облаштування цієї кімнати гарними меблями, дрібничками, сервантиками, коли по підлозі розносять болото, оббивають і нищать предмети? Це не життя – — це постійна тимчасовість життя метелика і, може, тому в нашому характері є стільки рис, які нагадують цю комаху. Яким дивом ми маємо бути мурахами?.. <small>''(С. 260)''</small>

* Я смішний, патетичний і впертий. Бо бачу лише, що, борючись із тоталітаризмом, ми грузнемо у ще гіршому. В мені все перевертається від болю. І то не польського болю, ні – — космічного. <small>''(С. 588)''</small>

* ''Бобковський, Анджей''. Війна і спокій. Французький щоденник. 1940–1944.  — К.: Критика, 2007.