Вікіцитати

Записки українського самашедшого: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
м Редагування користувача 176.117.162.49 (обговорення) відкинуті до версії користувача 94.178.99.217
Немає опису редагування
Рядок 1:
{{Wikipedia}}
'''«Записки українського самашедшого»'''  — роман української письменниці [[Ліна Костенко|Ліни Костенко]] (2010).
 
== Цитати з роману ==
* Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу,  — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми  — здобич інформації. (с. 13)▼
 
* Якась фірма продає ділянки на Місяці. Я купив би, дачі у нас немає, але раз, що теща не захоче на Місяць, два  — уявляю собі, які там будуть сусіди. (с. 19)▼
▲* Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації. (с. 13)
 
▲* Якась фірма продає ділянки на Місяці. Я купив би, дачі у нас немає, але раз, що теща не захоче на Місяць, два — уявляю собі, які там будуть сусіди. (с. 19)
 
* Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. (с. 23)
Рядок 12 ⟶ 11:
* Коли починається смерть культури, настає культура смерті.
 
* Настала якась собача старість ідей. Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами. (с. 94-95)
 
* Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна лише тоді, коли її тримають живі. (с. 79)
Рядок 18 ⟶ 17:
* Фронт національної гідності теж тримають мертві. Коли вже його триматимуть живі? (с. 80)
 
* Мій батько ще коли сказав: - — Між мною і тобою буде дистанція, між тобою і твоїм сином прірва. (с. 98)
 
* Підхопили [[постмодернізм]], як вітрянку, розчухали до крові, ну, і яке тепер обличчя літератури? (с. 106)
* Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути. (с. 197)▼
 
* Манія величі — це хвороба. Комплекс меншовартості — теж хвороба. Тільки ще гірша. (с. 118)
* ...Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі й не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М’язи розслабились, душа угрілась, — прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозлітались хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають уже по-іншому. Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата. Я розумію, все має свої історичні корені. Часом їх хочеться висмикнути (с. 156)▼
 
* Нашого цвіту по всіх борделях світу. (с. 120)▼
 
* Свобода справді є. Пиши що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити. (с. 129)
 
▲* ...Іноді…Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі й не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М’язиМ'язи розслабились, душа угрілась,  — прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозлітались хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають уже по-іншому. Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата. Я розумію, все має свої історичні корені. Часом їх хочеться висмикнути. (с. 156)
▲* Нашого цвіту по всіх борделях світу. (с. 120)
 
* Починаю розуміти, чому [[Людовік XIV]] сказав: «Держава — це я». Так, держава — це я, а не те, що вони з нею зробили. І якби кожен усвідомив, що держава — це він, то досі у нас вже була б достойна держава. (с. 161)
 
▲* Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути. (с. 197)
 
* Пристрасть - — це натхнення тіла, а кохання - — це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей. (с. 317)
 
* Схоже, що трагедії стають буднями людства. (с. 324)
Рядок 36 ⟶ 41:
* Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході.
 
* Ми статисти духовної пустелі. Ми ґвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво,  — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.
 
* Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться,  — жах у тому, що все може залишитися так само.
 
* Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф.
Рядок 48 ⟶ 53:
* Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.
 
* Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи. (с. 96)
 
* Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.
Рядок 54 ⟶ 59:
* Очевидно є люди, не талановиті до любові. І їх дедалі більше.
 
* Дикі ми люди, нема в нас покуття, є інтер’єрінтер'єр, є побутова техніка, стелажі й картини, а ікону нема де поставити.
 
* У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років  — а вона та сама.
 
* Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема.
Рядок 62 ⟶ 67:
* Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система.
 
* Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. (с. 247)
 
* Мабуть, час уже нам приймати новий гімн  — «Донбас порожняк не гоніт» і на біцепси нашої Незалежності наколоти тату Пальма Мерцалова.
 
* У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене.
Рядок 70 ⟶ 75:
* У своєму житті треба залишати місце й для свого життя.
 
* І я подумав  — от якби й у нас не говорили, а пересвистувались. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленґом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму,  — а при чому ж тут я?
 
* Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема
 
* Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані  — то вже навік.
 
* Протестувати проти своєї держави?!А вона ж не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну.— А куди ж ви дивилися?
 
* У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються.
 
* Україна  — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.
 
* Але ж якщо мова  — це Дім Буття, то чого ж ви мене виживаєте з мого власного дому?! Це бандитизм. Це імперський вірус. Це гарячка Ебола. У мене вже кров проступає з вух, коли я чую, як ображають мій народ. І хоч би ж російською говорили по-людськи, а то ж якийсь волапюк. ▼
 
* Мова солов’їнасолов'їна, а тьохкають чортзна-що.▼
 
* І як це ми [[вибори|обираємо]] — може, колода мічена? Ті ж самі тузи і ті ж самі шістки. Тусуються, тасуються. Ділять портфелі, сплять на засіданнях, давлять кнопки. (с. 221)
 
* Вавилон — це ж і означає у перекладі «змішання». Тільки тоді це було змішання мов, племен і народів, а тепер це зветься — [[коаліція]]. (с. 278)
 
* Взагалі мистецтво зробило величезний крок уперед. Що там ті китайці з їхніми пензликами, японські мініатюри і весь цей Іван Марчук з його космічно-капілярною технікою, всі ті голоси його душі і «Нові експресії»? Вчорашній день. Нафталін. Сучасне мистецтво не визнає канонів. …На фіг талант, натхнення, якісь там ідеї. Головне, щоб було стьобно. (с. 287)
 
* У виборчих списках 40% мертвих душ. Чічіков би позаздрив. (с. 379)
 
* Вибори у державах, до яких небайдужа Росія, це справа важка й небезпечна. Згадати Прагу і Будапешт, і Кабул, і Грозний. Так що у нас ще нічого. (с. 379)
▲* Але ж якщо мова — це Дім Буття, то чого ж ви мене виживаєте з мого власного дому?! Це бандитизм. Це імперський вірус. Це гарячка Ебола. У мене вже кров проступає з вух, коли я чую, як ображають мій народ. І хоч би ж російською говорили по-людськи, а то ж якийсь волапюк.
 
* Сьогодні на Майдан прийшли наші лідери. Привітали всіх з перемогою. … Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша. Може вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки захочуть видерти цю сторінку. … Сторінку можна видерти. Історію — ні. От і настав наш День Гніву. Лінію оборони тримають живі. (с. 414)
▲* Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що.
 
== Джерела ==
*
* ''Костенко, Л.'' Записки українського самашедшого. — К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2011. — 416 с. — ISBN 978-9667047-88-7
{{без джерел}}
 
[[Категорія:Українські романи]]
Отримано з https://uk.wikiquote.org/wiki/Записки_українського_самашедшого