Сліпак Василь Ярославович: відмінності між версіями

{{Q|Цитата = Я Василя Сліпака особисто не знав. Пригадую лише, як колись, десь у першій половині дев’яностих, Марія Байко розповідала про свого учня з унікальним голосом – контртенором і казала, що в нас нема досвіду формування таких голосів. Пригадую той справді ангельський голос, прослуханий у записі. Та коли Василя не стало, мене ніяк не покидає дуже болісне відчуття, що разом з ним не стало якоїсь частини й мене самого. Бо усі ми, Українці, – ким би не були і куди б не занесла нас доля, – є клітинами єдиного організму – Українського народу. Без нього кожен із нас – як гілочка, відірвана від могутнього дерева. Василь, хоч і жив на чужині, та, певно, гостро як ніхто відчував свою єдність з Україною. Тому вважав своїм святим обов’язком захищати її від споконвічного ворога. Скільки вже загинуло наших хлопців-добровольців, які пішли захищати рідну землю від рашистської чуми, і кінця-краю тому не видно! Чудових хлопців, цвіту української нації, як казав Василь, однак саме йому судилося стати їхнім найяскравішим представником, я б сказав, символом українського патріота і воїна. Подвиг Василя явився тим яскравим, для декого навіть нестерпно яскравим, світлом, що увиразнило, висвітлило нікчемність багатьох, а найбільше тих лицемірних, захланних владоможців, котрі, запродавши душу Мамоні, дивляться на Україну лиш як на дійну [[корова|корову]] і навіть користають з лихоліття, аби помножити свої статки; а ще тих високовчених, які й рідної матері ладні зректися за закордонні подачки, і, прикриваючись нібито науковістю та неупередженістю, обпльовують – та ще й у часи війни! – борців за волю України, паплюжать її геніїв, ллючи воду на млин ворогів України; тих мистців, які, вислужуючись перед чужоземцями, догідливо заявляють, що українці й поляки, чи українці й московити – то один народ, заперечуючи тим самим право українців на національну державу; ту цілу армію бездушних, жадібних чиновників, суддів, лікарів тощо, до котрих без хабаря і не потикайся; зрештою, тих чоловіків, котрі тікають за кордон, аби уникнути мобілізації, – не хочуть захищати Батьківщину, сподіваючись, що за них то зроблять інші. Гадаю, усіх їх, принаймні тих, хто ще не до кінця утратив почуття людяности та національної гідности, героїчний чин Василя заставив хоч на мить задуматися над їхнім життям, а багатьох, може, й очистив від скверни. Вразив та очистив і мене. Дякую Тобі, Васильку! Безмежно дякую. Дуже шкодую, що доля не звела нас у цьому житті (здається, мало що до того бракувало), та сподіваюся, що колись зустрінемося у вічності. А поки що молитимуся за Твою чисту, святу душу, хоч і впевнений: вона вже поруч із Господом і допоможе нам, Українцям, здолати підлого ворога. (2016 рік)<ref>Дубленич Ю. Дякуємо тобі, Васильку! / Юрій Дубленич // За вільну Україну. — 2016. — 07 липня. — С.1,12.[http://www.zvu.org.ua/pdf/zwu_26.pdf]</ref>