Колоніалізм
Колоніалі́зм — підкорення народів і держав могутнішими державами з наступним поширенням на них дії свого суверенітету.
Цитати ред.
Говорячи конкретно про Європу, заявляємо, що вона розжиріла на золоті та сировині з колоніяльних країн — Латинської Америки, Китаю, Африки. Вежа європейського багатства височіє поряд з цими континентами, що вони протягом століть служили точками відправки до цієї самої Європи діамантів і нафти, шовку й бавовни, лісу й екзотичних виробів. Європа буквально є творінням «третього світу». Багатства, в якому вона задихається, вкрадене у народів, що розвиваються. Порти Голландії, доки Бордо та Ліверпуля, що спеціялізувались на работоргівлі, своїм розвитком завдячують мільйонам переміщених рабів. І коли від керівника європейської держави ми чуємо заяву, що виголошується з покладеної на серце рукою, про те, що він повинен прийти на допомогу нещасним народам, що розвиваються, ми не вклоняємось на знак подяки. Зовсім ні. Навпаки — ми кажемо до себе: «Це справедливе відшкодування, яке належить нам за правом». Тому ми відмовляємось приймати допомогу країнам, що розвиваються, як «благодійність». Ця допомога повинна підтверджуватися подвійним усвідомленням: усвідомленням колонізованими, що це їм належить, і усвідомленням капіталістичними державами, що вони мають платити.[1] |
|||||
| — Франц Фанон («Про насильство» — перший розділ книги «Гнані і голодні», 1961) |
Держави, які володіли колоніями, використовували їх по-різному. Якщо колонії мали численне населення з високорозвинутою культурою, їхні людські і матеріальні ресурси використовувалися колонізаторами у власних інтересах. Іспанська і португальська аристократія розтринькала багатства колоній, але в інших країнах Західної Європи вони стали вагомим чинником нагромадження капіталів і заклали основи їхньої економічної могутності. Якщо населення колоній перебувало на первинних стадіях розвитку і було малочисельним, новоприєднані території заселялися колоністами з метрополії[2]. — Зі статті «Імперія і ми» |
|||||
| — Станіслав Кульчицький |
Колоніальні держави (до яких у період між двома світовими війнами приєдналася й Італія) позбулися своїх колоній після Другої світової війни внаслідок потужного національно-визвольного руху пригноблених народів і дальшої демократизації суспільно-політичного ладу в метрополіях. У багатьох випадках вирішальним виявлявся саме другий чинник[2]. — Зі статті «Імперія і ми» |
|||||
| — Станіслав Кульчицький |
| — Станіслав Кульчицький |
На відміну від традиційних імперій, які складалися з більш-менш однакових за статусом провінцій, колоніальні імперії поділялися на метрополію і колонії. Власне, вираз «колоніальна імперія» є не досить точним. Точніше було б сказати так: держави з колоніями самі по собі імперіями не були, вони володіли колоніальними імперіями[2]. — Зі статті «Імперія і ми» |
|||||
| — Станіслав Кульчицький |
Найбільш тривалим й водночас порівняно безболісним виявився розпад Британської імперії. Таку офіційну назву дістала в 70-х рр. ХIХ ст. сукупність володінь Великої Британії по всьому світу (колоній, протекторатів, підмандатних і підопічних територій), над якими ніколи не заходило сонце[2]. — Зі статті «Імперія і ми» |
|||||
| — Станіслав Кульчицький |
Христофор Колумб був вістрям списа найбільшої навали й геноциду в історії людства[3]. |
|||||
| — Уго Чавес, 2003 |
Російський народ ніколи не жив при демократії, не має демократичного менталітету. Він апріорі не здатен допустити, що інші народи, зокрема колоніальні, є рівними йому. Переконаність у тому, що колоніальні народи повинні перебувати під їхнім контролем, в рабстві російської імперії, це частина менталітету росіян. Росія добровільно ніколи не погодиться віддати жодну з колоній, що залишилися[4]. |
|||||
| — Віл Мірзаянов |
Примітки ред.
