Англійський пацієнт (роман)

«Англійський пацієнт» (англ. «The English Patient») — роман 1992 року канадського прозаїка і поета Майкла Ондатже.

Цитати

Коли хтось розмовляє, хлопець дивиться на уста, а не на очі, якого б вони не були кольору, бо відтінок, як йому здається, все одно постійно змінюється, залежно від освітлення і години. А от уста видають невпевненість чи самовдоволення, чи будь-яку іншу рису характеру з усього широченного спектру. Їхній вираз непросто зрозуміти, бо це те, що завжди залишається в тіні. На тому, що промовляють очі, Кіп взагалі не розуміється, проте чітко знає, як темніють уста у бездушних і як сяють вони від ніжності. Очі лише реагують на випадковий промінь світла, не можна за ними судити людину.

Коли ми зустрічаємо тих, у кого закохаємося, у нашій душі прокидається історик, трохи педантичний, котрий уявляє чи пригадує цю зустріч, а повз інших людей ми проходимо, не звертаючи на них уваги. Можливо, за рік до цього Кліфтон відчинив тобі двері автомобіля і проігнорував те, що було написано йому долею. Усі частинки твого тіла мають бути готовими зустріти іншу людину, усі атоми мусять стрибнути у одному напрямку, лише тоді виникає справжнє палке бажання.

Він знає, що неподалік від Ель-Таджу росте загадкова рослина. Якщо вирізати на її стовбурі сердечко, рослина щедро заповнюватиме його рідиною. Кожного ранку людина може пити цю рідину, що загоює розбите серце. Рослина квітнутиме ще рік, а потім помре від браку вологи чи любові.

Половину дня я думаю, що помру, якщо не торкнуся тебе. Іншу половину − що нічого не має значення, якщо лише я знов тебе зустріну. Це не просто слова, це підтвердження того, як багато я можу стерпіти.

Найгірша річ це те, що інші гадають, наче ти вже вибудував свій характер. Проблема середнього віку у тім, що всі вважають тебе цілком сформованим.

Я лише хочу, аби ти знала. Я поки що не сумую за тобою.

Людина чужої крові може увірватися в твої почуття значно несподіваніше, ніж земляк. Наче падаючи у обійми незнайомця, ти раптом відкриваєш для себе дзеркало власного вибору.

Історія кохання розповідає не про тих, хто втратив свої серця, а про тих, хто знайшов, про тих відлюдників, котрі, якщо вже про це зайшла мова, знають, що ніким і нічим не обдуриш тіло − ані мудрістю сну, ані дотриманням світських манер. Тіло − суть людини і її минуле.

Вона завжди хотіла слів, вона любила їх, виросла на них. Слова давали її ясність, окреслювали причини і форми. А я казав, що слова викривлюють емоції, як олівець у склянці води.

Сльози виснажують більше за будь-яку роботу.