Архіпелаг ГУЛАГ

«Архіпела́г ГУЛА́Г» (рос. Архипелаг ГУЛАГ) — книга російського письменника Олександра Солженіцина про примусову працю у Радянському Союзі та мережу концентраційних таборів. Тритомна книга складається здебільшого з наративу, зібраного зі свідчень очевидців й дослідницького матеріалу, а також із власного досвіду автора, котрий був в'язнем виправно-трудових таборів.

Будівництво Біломорканалу, описане у книзі.

Цитати

	Але дивно. Як тільки пали німці перед Антантою (що не могло мати вплив на принципи нашого відношення до України!), за ними пав і гетьман, а більшовистських сильонок виявилося більше, ніж у Петлюри, - більшовики тут же перейшли визнаний ними кордон і нав’язали однокрівним братам свою владу. Правда, ще 15-20 років потім ми посилено і навіть з нажимом грали українською мовою та внушали братам, що вони абсолютно незалежні і можуть відокремитися від нас, коли завгодно. Але як тільки вони захотіли це зробити у кінці війни, ми проголосили їх "бандерівцями", стали ловити, питати, страчувати і відправляти до таборів. (А "бандерівці", як і "петлюрівці", це все тіж українці, які не хочуть чужої влади. Узнав, що Гітлер не несе їм обіцяної свободи, вони й проти Гітлера воювали всю війну, але ми про це мовчим, це також не вигідно нам, як Варшавське повстання 1944). Чому нас так дратує український націоналізм, бажання наших братів говорити, і дітей виховувати, і вивіски писати своєю мовою? Навіть Михайло Булгаков (у "Білій гвардії") піддався тут невірному почуттю. Раз уж ми не злилися до кінця, раз ми різні в чомусь (достатньо того, що це відчувають вони, менші), - дуже гірко! але раз уж це так? раз втрачений час і більше всього втрачено у 30-і та 40-і роки, загострено то більш всього не при царі, а при комуністах! - чому нас так дратує їх бажання відокремитись? Нам жаль одеських пляжів? черкаських фруктів? Мені болісно писати про це: українське та російське поєднуються в мене в крові, і в серці і в думках. Але великих досвід дружнього спілкування з українцями в таборах відкрив мені, як у них наболіло. Нашому поколінню не минути заплатити за помилки старших. Тупнути ногою та крикнути "моє!" - найпростіший шлях. Незмірно трудніше промовити: "хто хоче жити - живите!". Як не дивно, але не збулися прогнози Передового Вчення, що націоналізм в’яне. У вік атому і кібернетики він чомусь розквітнув. І приходить час нам, подобається чи не подобається, - платити за векселями про самовизначення, про незалежність - самим платити, а не чекати, що будуть нас спалювати на вогнищі, у річках топити та обезголовлювати. Чи велика ми нація, ми повинні доказати не величезністю територій, не кількістю підопічних народів, - але величчю вчинків. І глибиною оранки того, що нам дістається за відрахуванням земель, які жити з нами не захочуть. З Україною буде надзвичайно болісно. Але треба знати їх загальний розпал зараз. Раз не влаштувалося за століття - значить, випало, проявити розсудливість нам. Ми зобов’язані віддати рішення ним самим - федералістам та сепаратистам, хто з них кого переконає. Не уступити - божевілля та жорстокість. І чим м’якіше, чим терплячіше, чим більш роз’яснювальними ми будемо зараз, тим більше надії відновити єдність у майбутньому. Нехай поживуть, спробують. Вони швидко відчують, що не всі проблеми вирішуються відокремленням. [2]Через те, що в різних областях України - різне співвідношення тих, хто вважає себе українцем, а хто - росіянином, і хто - ніким не вважає, - тут буде багато ускладнень. Можливо, у кожній області знадобиться свій плебісцит і потім пільгове та бережне відношення до всіх, хто захоче переїхати. Не вся Україна в її сучасних формальних радянських кордонах є дісно Україна. Якись лівобережні області безумовно тяготіють до Росії.
	Но странно. Едва только пали немцы перед Антантой (что не могло иметь влияния на _принципы_ нашего отношения к Украине!), за ними пал и гетман, а большевистских силёнок оказалось побольше, чем у Петлюры, — большевики сейчас же перешли признанную ими границу и навязали единокровным братьям свою власть. Правда, ещё 15–20 лет потом мы усиленно и даже с нажимом играли на украинской _мове_ и внушали братьям, что они совершенно независимы и могут от нас отделиться, когда угодно. Но как только они захотели это сделать в конце войны, мы объявили их «бандеровцами», стали ловить, пытать, казнить и отправлять в лагеря. (А «бандеровцы», как и «петлюровцы», это всё те же украинцы, которые не хотят чужой власти. Узнав, что Гитлер не несёт им обещанной свободы, они и против Гитлера воевали всю войну, но мы об этом молчим, это так же невыгодно нам, как Варшавское восстание 1944 года.) Почему нас так раздражает украинский национализм, желание наших братьев говорить, и детей воспитывать, и вывески писать на своей мове? Даже Михаил Булгаков (в "Белой гвардии") поддался здесь неверному чувству. Раз уж мы не слились до конца, раз уж мы разные в чём-то (довольно того, что это ощущают они, меньшие), — очень горько! но раз уж это так? раз упущено время и больше всего упущено в 30-е и 40-е годы, обострено-то больше всего не при царе, а ппи коммунистах! — почему нас так раздражает их желание отделиться? Нам жалко одесских пляжей? черкасских фруктов? Мне больно писать об этом: украинское и русское соединяются у меня и в крови, и в сердце и в мыслях. Но большой опыт дружественного общения с украинцами в лагерях открыл мне, _как_ у них наболело. Нашему поколению не избежать заплатить за ошибки старших. Топнуть ногой и крикнуть "моё!" — самый простой путь. Неизмеримо трудней произнести: "кто хочет жить — живите!" Как ни удивительно, но не сбылись предсказания Передового Учения, что национализм увядает. В век атома и кибернетики он почему-то расцвёл. И подходит время нам, нравится или не нравится, — платить по всем векселям о самоопределении, о независимости — самим платить, а не ждать, что будут нас жечь на кострах, в реках топить и обезглавливать. Великая ли мы нация, мы должны доказать не огромностью территории, не числом подопечных народов, — но величием поступков. И глубиною вспашки того, что нам останется за вычетом земель, которые жить с нами не захотят. С Украиной будет чрезвычайно больно. Но надо знать их общий накал сейчас. Раз не уладилось за века — значит, выпало проявить благоразумие нам. Мы обязаны отдать решение им самим — федералистам или сепаратистам, кто из них кого убедит. Не уступить — безумие и жестокость. И чем мягче, чем терпимее, чем разъяснительнее мы будем сейчас, тем больше надежды восстановить единство в будущем.
	— Олександр Солженіцин

Цитати про книгу

	Те, що «Архіпелаг ГУЛАГ» проходять у школі, не зовсім правильно. З таким же успіхом можна проходити, скажімо, народну міфологію про вампірів.
	То, что «Архипелаг ГУЛаг» проходят в школе, не совсем правильно. С таким же успехом можно проходить, скажем, народную мифологию про вампиров.
	— Захар Прилєпін

	Записки Солженіцина — це ж проплачена історія. Усі це давно знають. — Про книгу, яку він не читав.
	Записки Солженицына — это же проплаченная история. Все это давно знают
	— Дмитро Носов