Білий кінь Шептало

Білий кінь Шептало — оповідання Володимира Дрозда.

Білий кінь Шептало

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Змалку ненавидів табун, гурт і в загорожі, і на пасовиську волів бути сам.

Він сподівається на Степанову добрість.

З конюхом у нього особливі стосунки.

Він , Шептало, кінь особливий, кінь білий, а коли й попав у це бригадне стовпище, то завдяки злому випадку, химерам долі.

Шептало вперше пошкодував, що опинився на видноті

Серед усіх робіт він найбільше недолюблював крутити привід і їздити до міста

Він соромився упряжі, соромився становища робочої худобини

Йому кортіло будь-що виправдати Степана

Люди, знають: на Шептала можна покластися.

Такий покірний і роботящий, тільки віжок торкнись, уже чує, вже розуміє, підганяти не доводиться.

Він свого досяг, зумів прикинутися; вони повірили

Інстинкт білого коня підказав йому, що рано чи пізно люди зломлять його.

Розумніше до часу прикинутися скореним, лишившись у душі вільним, аніж бути скореним насправжки.

Краще тягти, не очікуючи на батіг, ніж ковтати принизливе підстьобування.

З усього нинішнього життя чи не найважче гнітила його оця табунна, тричі на день подорож до колодязного корита.

Шептало й собі змушений був штовхатись і лізти наперед, у тісняву, ніби звичайний кінь.

Він ніколи не розумів обмеженості деяких коней, котрі прагнуть на кожнім кроці суперечити, огризатися, показувати свій характер.

Я інакший, ніж вони

Сам ні від кого не залежить і нікому не кориться.

Шептало поглядає на конюха поблажливо

Солодке почуття прощення й солідарності з конюхом охоплює Шептала.

Образа була така несподівана, приголомшлива, глибока.

Його повільно засмоктував глибокий, як прірва, відчай.

Все життя цирк для нього манливо, запаморочливо пахнув святковістю міських ранкових вулиць.

Бач, не п'є бісова худобина,

Раптом з болісною ясністю, як ніколи досі, відчув свою неволю.

Цієї хвилини він був справжнім білим конем, відважним та одчайдушним, як його далекі предки.

Йому ще ніколи в житті не бігалося так легко.

Не було ні хомута, ні голобель, і ніхто не сіпав за віжки, вказуючи шлях.

Білий кінь задер голову, сп'яніло заіржав, не в силі стримати буйної радості.

Це були найкращі хвилини Шепталового життя.

Шептало побачив у водянім дзеркалі себе — незвично білого, аж до щему в очах.

Протягом усього життя в конюшні обманював себе: він уже давно не був білим конем. Він був бруднувато-сірим, попелястим

Шепталові раптом закортіло почути Степанів голос, ласкаво ткнутися мордою в його замахорчені долоні, хай навіть ударить, висварить.

Білому коневі бувало завжди по-справжньому гірко, коли його зневажали та били, але незабаром у Шептала прокидалася винувата довірливість до кривдника.

Коні здивуються, бо ніколи не бачили його такого білого, гарного. Степан вважатиме, що він хоче виділитися, показати норов.

Краще вже й надалі прикидатися сіреньким та покірненьким.

Шептало ступив кілька кроків, гепнувсь у грязюку і покотився по дорожній хлюпавці. Коли звівся на ноги, вже не був білим конем; до ранку земля підсохне, обсиплеться, і він стане таким же сірим, яким був досі.

Білий кінь, скільки зміг, просунув голову між двох жердин загорожі та й собі задрімав, стомлений нерозумною блуканиною…

Джерела

• Цитати до образу коня Шептала з оповідання В.Дрозда « Білий кінь Шептало»