Вернадський Володимир Іванович

Вернадський Володимир Іванович (1863 — 1945) — видатний український та російський філософ, природознавець, мислитель, засновник геохімії, біогеохімії та радіогеології, космізму. Засновник і перший голова Академії наук України (1918-1919).

Вернадський Володимир Іванович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

	Вся історія науки на кожному кроці показує, що окремі особистості були більш праві у своїх твержденнях, ніж цілі корпорації вчених чи сотні й тисячі дослідників, які дотримувалися панівних поглядів.
	Вся история науки на каждом шагу показывает, что отдельные личности были более правы в своих утверждениях, чем целые корпорации ученых или сотни и тысячи исследователей, придерживавшихся господствующих взглядов

• Завдання людини полягає у завданні найможливішої користі оточуючим.
• Вона [академія] повинна складатися з гуртків учених людей, що здобувають кошти для держави і оддаються науці та дослідчій роботі як справі свого життя, визнаній державою за державно важливу.
• Ті часи, коли наука і техніка йшли різними шляхами, минули, і тепер для вирішення суто технічних завдань користуються могутніми засобами, які дають математика та експериментальні науки, широко застосовуючи їх для розв'язання технічних задач лабораторним способом… Така спільна робота науки і техніки… особливо плідна і має вражаючі успіхи як у галузі технічного дослідження, так і в науковій творчості…
• Я зробив цей крок, бо вважав і вважаю принципово, що президент академій не повинен належати до будь-якої політичної партії під час свого президентства. — про свій вихід із партії кадетів на наступний день після обрання його президентом Академії наук

	...Ви знаєте, як мені дорога Україна і як глибоко українське відродження проникає весь мій національний і особистий світогляд, і я вважаю, що на мою долю випало велике щастя взяти в ньому участь. Я вірю не тільки в його майбутнє, але й, зокрема, у майбутнє Київської Академії наук і Національної бібліотеки. ... І хоча в моєму світогляді відбувся під впливом подій глибокий зсув - моє ставлення до української культури та її майбутнього лишилося незачепленим - можливо, навіть у протиріччі з деякими з моїми життєвими віруваннями. Але я вважаю, що логічно доведені до кінця положення завжди невірні, при стиканні з життям у них обов'язково має бути ірраціональний елемент. Таким є - за мого теоретичного інтернаціоналізму й аристократизму духовної праці - моє ставлення до української, російської, слов'янської культури. Російська культура має бути російсько-українською.
	...Вы знаете, как мне дорога Украина и как глубоко украинское возрождение проникает все мое национальное и личное мировоззрение, и я считаю, что на мою долю выпало большое счастье принять в нем участие. Я верю не только в его будущее, но и, в частности, в будущее Киевской Академии наук и Национальной библиотеки. ... И хотя в моем мировоззрении произошел под влиянием событий глубокий сдвиг - мое отношение к украинской культуре и ее будущему осталось нетронутым - может быть, даже в противоречии с некоторыми из моих жизненных верований. Но я считаю, что логически доведенные до конца положения всегда неверны, при соприкосновении с жизнью и в них непременно должен быть иррациональный элемент. Таким является - при моем теоретическом интернационализме и аристократизме духовной работы - мое отношение к украинской, русской, славянской культуре. Русская культура должна быть русско-украинской.

Про Вернадського

• Десятиліттями, цілими століттями вивчатимуться і поглиблюватимуться його ідеї, а в працях відкриватимуться нові сторінки, які ставатимуть джерелом нових пошуків. Багато дослідників наснажуватимуться його гострою, настирливою, завжди геніальною творчою думкою; молодим поколінням він повсякчас буде вчителем у науці та яскравим взірцем плідно прожитого життя. [1]

— Олександр Ферсман, радянський геохімік, віце-президент (1926—1929) Академії наук СРСР

Джерела

• Аксіоми для нащадків. Українські імена у світовій науці: Зб. нарисів / Упоряд. і передм. О. К. Романчука. – Л. : Львівська істор.-просвіт. організ. «Меморіал», 1992. – 544 с.