Вийти з мовчання. Деколоніальні змагання української культури та літератури ХХІ століття з посттоталітарною травмою — ця монографія польської дослідниці-славістки Аґнєшки Матусяк, в якій осмислюються деколоніальні змагання української культури, є необхідним поглядом «збоку», який власне творить потрібне в таких випадках багатопланове бачення проблеми[1].
Ганна: А теперка я Є, народилася наново, тепер я Воїн <...> хто стане мені на заваді — тому біда[2]. — п'єса Павла Ар'є «Героям Слава», 2015 р.
Парадоксальним чином <...> [посткомуністична] травма спровокувала також низку позитивних наслідків, у тому числі найважливіший: «примушення» українців перед постанням війни <...> до нового перевизначення ідентичності (колективної й індивідуальної), що відкриває перед українським суспільством можливість вийти на стежку усвідомленої деколонізації...[3] — «цей момент можна визнати початком опрацювання посткомуністичної травми та поступового привласнення болісного колоніально-тоталітарного спадку, що є необхідним вихідним пунктом для започаткування конструктивного суспільного діалогу.» (там само)
Дослідники, які здійснили часткові дослідження проблеми української травми на грунті суспільних наук, зверталися до інструментарію, виробленого західними науковими дискурсами, що стосувалися дослідження травми Голокосту... <...> Якщо ж мова про польські дослідження культурної травми, то їхню суть найкраще передають дослідницькі ініціативи, втілювані в рамках Центру дослідження дискурсів постзалежності[4].
Авторці «Музею покинутих секретів» [О. Забужко] також близьке розуміння Шевченком культури, яка є видом контакту-як-контракту між «живими, мертвими і ненародженими», завдяки чому наступні покоління можуть творчо використовувати у формуванні свого ідентичнісного хребта здобутки попередніх поколінь[5]. — Епіграф у О. Забужко: «Хоч знати, що з нами? Чекай на нас».[6] — Напис 1952 р. На стіні камери у Львівській в'язниці КҐБ (з 2009 р. — музейний комплекс «Тюрма на Лонцького»)
Романістка не без причини старанно зосереджує увагу читача на витонченому описі оргазму: на її думку, афективне переживання лише такої інтенсивноті спроможне передати силу досвіду минулого... <...> І допоки тіло перебуває в конвульсії оргазму, доти свідомість затемнена, а суб'єкт внаслідок цього відкритий до повноти комунікації з Іншим, з усесвітом. <...> за зразком платонівського осяяння...[7]. — щодо роману «Музей покинутих секретів» О. Забужко — У сьомому «Листі» Платон пише про осяяння такої природи (наче іскра) як про символ раптової, раніше недоступної частки знання, яка пробуджує приховану пам'ять, розпалюючи забуті спогади.
...в перенасиченій динамізмом композиції Матусевич письменниця вмістила досвід травми, якої зазнає постсучасна людина, втягувана щодня у воєнний вир капіталістичного консумпціонізму[8] — фашизмупостіндустріальної епохи, який перетворив людину на машину бажання — невільницю самої себе, власних бажань...[9]. — про коллажі художниці Матусевич під назвою «Вміст жіночої сумочки, знайденої на місці катастрофи», з роману «Музей покинутих секретів» О. Забужко
Забужко в мистецтві Влади Матусевич безжально таврує світ homo consumens[10], де вид чужого страждання небажаний, у ньому немає також місця для прояву та зазначення страждання у власній приватній історії, включно з виражанням болю та жалю після втрати іншої, навіть найближчої людини[11]. — «Після тисячі років обов'язку й потреби відбування жалоби, що в різні епохи була спонтаннішою або нав'язанішою, в середині ХХ століття з'явилася її заборона.» — Філіп Ар'єс (там само)
...похорон у своєму символічному вимірі останнього прощання з померлим полягає у вияві пошани до нього — оцінки його вартості як людської істоти. <...> Її [ жалоби ] завдання — акцентувати на тяглості цієї спільноти, реінтегрувати її за допомогою повернення життя, наповненого сенсом, який захитався перед лицем смерти.[12].
[До] «оздоровчого» потенціалу (так званого посттравматичного зростання) <...> зарахували передусім: зміни в сприйнятті себе через суб'єкт, відкриття нових вимірів власного «я», помічання нових аспектів інтерперсональних зв'язків, відкритість до інших (більша вразливість, емпатія, співчутливість), конструювання нової, зрілішої життєвої філософії, надавання нових значень минулому, конструювання нового бачення реальності тощо[13].
Період незалежності, перше десятиліття якого в українській літературі збіглося з формуванням постмодернізму, що виростає на Заході з критичної філософської рефлексії про Голокост і надає перевагу різниці й відмінності, а не схожості та єдності, значно сильніше погрівняно зі совєтською епохою — зробив українську культуру й літературу набагато чутливішою до проблеми Голокосту[15].
...у випадку з Голокостом пасивність теж є діяльністю, а її найелементарніша форма — спостерігання. Тому, як зауважила Ельжбєта Яніцька, воно було радше видом небайдужої «втаємниченої участи» в німецькому сценарії[16][17].
[досвід утрати в романі] має пізнавальну силу <...> однак не задля ностальгійного спогаду чи меланхолії, а з думкою про переживання жалоби вже не з позиції того, що втрачено, а з того, що залишилося після цієї втрати і що може з того, що залишилося, зрости/виникнути для майбутнього. І саме в цьому міститься найбільша трансґресивна сила й найголовніше деколоніальне послання роману...[18]. — про твір «Мабуть Естер» Каті Петровської
Кожне покоління мусить пережити свій Майдан.[20]. — Кожне покоління пише наново свою власну історію, і ця історія є єдиною історією світу, якою воно володіє. ~ Джордж Герберт Мід
Я ніколи не любив свою вітчизну так сильно, як сьогодні. Досі я ставився до неї більш скептично та стримано. Мені п'ятдесят три роки, і я давно перестав бути сентиментальним. Однак у ці дні я бачу, як наші жінки, молоді й старі, з приголомшливою вправністю сортують подаровані ліки та продуктові запаси. Я бачу, як студенти — гіпстери в хокейних масках і штанах кольору хакі — безстрашно займають фронтові барикади. Як наші робітники й селяни забезпечують захист протестувальниикам на Майдані. Я бачу наших бабусь і наших дідусів, які приносять дедалі більше їжі на Майдан Незалежності. Від усього цього в мене стискається горло[20][21].
У Вас одна Батьківщина — Україна! <...>
Я бачив Ваші очі!!!! В кожному місті України!!! Вони яскраві! І усмішки Ваші щирі!
Ваша енергія — це те, що об'єднує нас по-справжньому!
Візьміть відповідальність на себе просто зараз — і Ви перетворите цю землю на діамант. Безмежно твердий і невимовно сяючий.
В ЦЕ Я ВІРЮ!
Тільки не мовчіть, заради Бога, не мовчіть![22][23]
— «Звернення до молодих». Заклик про єдність у діях проти диктатури Януковича у всій країні до нового, асовєтського покоління.
...пам'ять про досвіди Євромайдану, серед яких найважливішим, з мого погляду, є досвід солідарного афекту страждання, містить у собі потенціял мобілізації <...> до рішучої емансипації (суб'єктності, життя, знання, етики, естетики)) від неоколоніальних мітів і практик російського неоімперіалізму.[24].
Донбас: моя любов... моє життя, моя смерть, моє воскресіння
Застосовуючи практики викорінення, совєтський режим нищив тканину народу/спільноту, його/її внутрішню силу, яка б згуртувала народ/спільноту, зберігала би живою його/її культуру, водночас підживлюючи розвиток народу/спільноти. <...> Тоталітаризми призвели до того, що втрата дому і політичного статусу стала тотожною вигнанню з людства.[25]. — про пересельнську політику (депортації та заселення).
...de facto культ передовика праці спричиняв дегуманізацію робітників, перетворюючи їх не на героїв, а на внутрішні (само)поневолені машини, автомати, керовані ідеологією та партійною пропагандою[26]. — ...це стало пасткою для робітників - перевищення норми призводили до ще подальшого підвищення, виснажливої праці та зменшення зарплатні невиконанні нової норми. (там само)
...це фільм («Какофонія Донбасу») про людей, які голосно кричали «пора почути Донбас» (парадоксально — найголосніше в часи, коли в Києві правив донбаський президент), а самі воліли закритися в капсулі (нео)совєтського симулякра, залишаючись глухонімими до транскомунікативних викликів, що постають перед українським суспільством постсовєтської епохи.[27]. — про український документальний фільм 2018 року українського режисера Ігоря Мінаєва
Сергій Лозниця
Лозниця змушує глядача фільму [«Донбас» 2018 р.] <...> до міркування, чи фальш із таким глибоким історичним корінням ще можна викорчувати з людських душ, особливо тоді, коли «московські аферисти» в масовому масштабі перетворили зовнішню реальність на гіперреальність (як прецесію симулякрів) під етикеткою «русский мир»?[28]. — «ґанґрена фальшу» почала підточувати український Донбас «ще в час кристалізації совєтського тоталітаризму у 1920-х рр. (від чого вже 1924 р. українців застерігав Микола Хвильовий у «Санітарній зоні»)» (там само)
Володимир Рафієнко, Місяць Авторських Читань 2015, Вроцлав, Польща
...колонізатор, застосовуючи «спокусливі» внутрішньопсихічні імперські політтехнологія управління, досягав душі колоніального суб'єкта, перетворюючи його на слухняне гнучке тіло <...>, яке, гублячись у насолоді <...> від ілюзії спільного здійснення влади (незначні привілегії, низькі за рангом посади в чиновничій махіні тощо, які Рафєєнко формулює метаферою «барахла», запропонованого дияволом), втрачало національну пильність перед смертоносним у своїй суті спілкуванням із колонізатором..[29]. — щодо книги «Довгі Часи» Володимира Рафєєнко
А вона [мудрість] силою своєї божественної троїстості повинна бути інтелектуальною зброєю в боротьбі з інфернальним виміром навколишньої новоросійської реальності, сформованій на (нео)-імперській неповазі до розуму.[30]. — щодо книги «Довгі Часи» Володимира Рафєєнко
↑ homo consumens - людина, що споживає, тотальний споживач, єдина мета якого — більше мати і більше використовувати. Як гвинтик виробничого механізму, людина стає річчю і втрачає людські якості.
Аґнєшка Матусяк. Вийти з мовчання. Деколоніальні змагання української культури та літератури ХХІ століття з посттоталітарною травмою. — Львів: ЛА «Піраміда», 2020. — 308 с. — ISBN 978-966-441-637-2
_02_(cropped).jpg)
