Войнаровська Олена Павлівна
українська композиторка
Олена Павлівна Войнаровська — українська співачка, композитор, автор пісень та віршів, одна з вокалісток гурту «Flёur».
| Олена Войнаровська | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.- Найважливіше для мене — це щастя близьких мені людей. Їх радість і спокій. Найбільше я хочу досягти внутрішньої гармонії, просвітленості такого порядку, щоб дійсно бути в змозі дати щось іншим людям.
- Мені хочеться думати, що в кінцевому рахунку наша музика все ж таки, несе в собі сумарний позитивний заряд і залишає надію... маленький вогник в кінці темного тунелю для всіх зневірених. Хочеться вірити, що це так.
- У світі все пронизане двома бажаннями, двома непереборними прагненнями, антагоністичними і єдиними за своєю природою: потягом до життя, потягом до смерті... І ми втягнуті в цю вічну війну: Смерть встромляє в наші серця своє холодне жало, намагаючись вбити в нас любов, але остання знову і знову простягає свої милосердні крила, щоб захистити нас і повернути до світла. Ці крила — єдина річ, яка може подарувати нам безсмертя.
- Музика говорить мовою, яка зрозуміла всім, і це, на мій погляд, найбільш дієвий, найсильніший, універсальний засіб для передачі настрою, для вираження почуттів і емоцій. Тому про музику вам ніхто не розповість краще, ніж сама музика.
- Відпочивати потрібно від роботи. А творчість — це процес безперервний. Триває навіть коли ми спимо... Я не люблю театр, мало розуміюся на живописі. В основному слухаю музику, дуже багато і дуже різну. І ще люблю читати і перечитувати хороші книги — напів-фантастичні, напів-містичні, особливо романи з сумним кінцем.
- Краса для мене — це поняття, що лежить за межами області моралі. Тому вона не може бути протиставлена доброті, яка є категорією суто моральною. А взагалі, мені не дуже зрозуміло: невже для того, щоб творити добро обов'язково треба робити над собою якісь зусилля і боротися з пристрастями?... Коли людина говорить про красу, вона красива. Коли міркує про мораль, вона небезпечна.
- Будь-яка натхненна музика народжується з надією на те, що хтось почує її і зрозуміє, що вібрації одного серця досягнуть одного разу до іншого серця і збудять в ньому відповідні вібрації. Для мене особисто дуже важливе існування слухача, при чому, цілком достатньо одного... гіпотетичного слухача. Адже музика — це завжди звернення. Навіть, коли немає надії бути почутими.
- Не знаю наскільки доречно в даній ситуації говорити про те, що я хочу щось дати. Адже це не вчення яке-небудь і не релігія... А щось хитке і примарне, пануюче над областю почуттів. Просто я відображаю те, що має бути відображено і зовсім не сподіваюся, що всі зрозуміють мене однозначно. Але я впевнена, що є речі, які стирають всі межі і відмінності, які долають всі бар'єри, примиряють різні світогляди, які зближують різні можливості сприйняття, різний життєвий досвід... речі які всім зрозумілі і близькі. І хоч кожен знаходить щось своє і інтерпретує по-своєму, важливий підсумок: це зближує нас, таких різних...
- Ми не визнаємо навішування яких би то не було ярликів, і взагалі не сприймаємо жодних визначень відносно нашої музики, бо все це істотно звужує обрії бачення істинної суті речей. Що стосується «готичної субкультури», у мене особисто до цього всього подвійне ставлення. Фетишизація людських страждань, як мені здається, це прояв поганого тону. Боляче і прикро, що деякі носії цієї культури примудряються спекулювати на найбільш потаємному, виставляючи на показ те невисловлене, що має приховуватися за траурною завісою безмовності. Істинна скорбота завжди німа. Їй не потрібні гучні докази свого існування, свідки, співучасники, приналежність до яких-небудь угруповань і додаткова атрибутика... В її природі є бажання бігти від усього зовнішнього.
