Данелія Георгій Миколайович

Дане́лія Гео́ргій Микола́йович (груз. გიორგი დანელია; 25 серпня 1930, Тбілісі — 4 квітня 2019, Москва) — радянський кінорежисер і сценарист, заслужений діяч мистецтв РРФСР (1965). Народний артист СРСР (1989). Премія «Золотий Овен» (1994).

Данелія Георгій Миколайович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

«Те, що я став режисером, є вже містикою. Не збирався ним бути. Все сталося випадково. Коли я закінчив школу, батько сказав мамі: «Треба віддавати його до ВДІКу». Вона спитала, чому. «А куди його, дурня, ще подіти?» - Відповів батько, який був метробудівцем і роботу в кіно вважав несерйозним заняттям. ВДІКу він запропонував як крайній варіант. "Там хоча б блат є", - пояснив. А блат справді був. Мама працювала на «Мосфільмі» другим режисером і знала багатьох майстрів ВДІКу, а чоловік її сестри (знаменитої актриси Веріко Анджапарідзе) кінорежисер Михайло Чіаурелі знімав фільми про Сталіна і був тоді одним із найвпливовіших діячів кіно. Але вступати до ВДІКу я не захотів — блат був надто явним. До того ж ніякого потягу до режисури не мав, як, втім, і ні до чого іншого, крім джазу. «Але до якогось інституту вступати треба обов'язково, — сказала мама. — Інакше тебе до армії заберуть». В армію мені не хотілося, тому коли мій приятель Женя Матвєєв зібрався в архітектурний, я вирішив чинити з ним за компанію. Навчався без особливих провалів та досягнень, але радий, що цей виш закінчив. Там було цікаво — викладали у нас чудові професори, спілкувався я з багатьма талановитими хлопцями. Після архітектурного розподілу потрапив до Інституту проектування міст. У майстерні перспективного планування ми вирішували, як мають розвиватися міста країни протягом найближчих 25 років. Але поки що ми в Москві креслили — на місцях будували. Ми не знали, що вони будують, а їм начхати було на те, що ми креслимо. Якось у обідню перерву ми з Олегом Жагаром, який працював у сусідній майстерні, вийшли за прохідну прогулятися. Ідемо і бачимо: під парканом лежить п'яний. Дуже нестандартний — у макінтоші, береті, окулярах та краватці. І при годиннику. Могли б і повз пройти, але не пройшли. Олег запропонував розбудити його — інакше можуть роздягнутися. Розбудили, інтелігент розплющив очі, сів, озирнувся, міркуючи, де він, і тупо дивився на нас. «Додому йди, доки у витверезник не забрали», — сказав Олег. Інтелігент прохрипів: «Я не п'яний, я… відпочиваю». І витяг з кишені зім'яту газету. Розправивши її, знову ліг і вдав, що читає... Я купив газету і дізнався, що за кіностудії вирішили організувати вищі режисерські курси, на які прийматимуть людей суміжних професій — художників, письменників, музикантів… та архітекторів. Стипендію обіцяли сто тридцять карбованців! А в мене в Інституті проектування міст зарплата була дев'яносто. Я зробив вибір. У моїй книжці «Безквитковий пасажир» (яка, як і дві інші — «Тостумий п'є до дна» та «Кіт пішов, а посмішка залишилася», має успіх) про все це написано докладно. Усі три стали бестселерами. Мені люди дзвонять із усього світу, дякують, кажуть, що книжки вийшли дуже смішні». — про те, як став режисером у інтерв'ю газеті «Факти» Георгий Данелия: "То, что я стал режиссером, — мистика. Все вышло совершенно случайно" (8 серпня 2015 року)

«У моєму житті вони траплялися. Якось я забув у таксі дипломат, а в ньому — сценарій та постановочні гроші. Дуже велика сума! Приїхав додому та виявив, що дипломата немає. Жодної надії на те, що його повернуть, не було. І раптом о другій годині ночі пролунав дзвінок у двері. На порозі чоловік. Зрозуміло, я його не впізнав — на таксистів, коли їдеш, не дивишся. Простягає мені дипломат: Ваш? "Мій", - відповідаю. Відкриваю, а гроші лежать недоторкані. Я взяв якусь пачку (не знаю, скільки там було) і йому простяг. А він каже: «Ви зараз мені все зіпсуєте. Я ж почуваюсь таким благородним. А якщо візьму гроші, це почуття пропаде». І пішов. Адже диво!» — про дива в житті в інтерв'ю газеті «Факти» Георгий Данелия: "То, что я стал режиссером, — мистика. Все вышло совершенно случайно" (8 серпня 2015 року)

«Ситуація була у 2012 році. У московському Будинку кіно мені вручали приз – «За внесок у кіномистецтво». Ми з моїм нерозлучним другом Юрієм Ростом вирушили його отримувати. Коли мене викликали на сцену, зі мною для страховки пішов і Юрко, бо пересуватися без палиці мені вже важко. Мене привітали та вручили вазу — велику та важку. Пролунали оплески. Я підняв вазу, щоб показати її глядачам. І раптом зрозумів, що ззаду… відстебнулися підтяжки. Відчувши, як штани повзуть униз, шепнув Росту: «Юро, рятуй!». Він відразу все зрозумів, обійняв мене лівою рукою і прихопив штани ззаду. Так, напівобнявшись, у позі нетрадиційників, ми пройшли сценою, але не в зал, а прямо на сходи. Коли вийшли надвір, з будівлі навпроти, де знаходиться чеське представництво, вийшов Горбачов. «Михайло Сергійовичу!» — гукнув Рост (вони друзі-приятелі). Горбачов обернувся. Юрко сказав: «Привітайте Георгія Миколайовича! Він приз отримав! Гія, покажи». Я підняв вазу зі словами: «За внесок у кіномистецтво, Михайле Сергійовичу!» І почув: «Вітаю! Георгію, у вас… панталони падають»». — про те, як стояв без штанів перед Михайлом Горбачовим в інтерв'ю газеті «Факти» Георгий Данелия: "То, что я стал режиссером, — мистика. Все вышло совершенно случайно" (8 серпня 2015 року)

«Бував я і в Києві, де мені дуже подобається головна вулиця Хрещатик, і в Чернігові, і в Полтаві, і в казково красивій гоголівській Диканьці... Вибираючи в Україні для зйомок фільму «Сергій» натуру, якось ми з оператором втратили адміністратора, який мав усі гроші. Ще в Москві він нам сказав, що виплачуватиме добові щодня, щоб ми їх одразу не прокутили. Вийшло все несподівано. У Ворошиловську ми втрьох йшли з вокзалу до будинку приїжджих, і раптом завили сирени, пожежники протигази почали заганяти перехожих у підвали. То була навчальна тривога. У метушні адміністратор зник. Ми його шукали, чекали в будинку приїжджих, але марно. Подзвонили на «Мосфільм»: мовляв, коли з'явиться, нехай залишить свої координати на київському Головпоштамті та чекає на нас. Якщо ні — просили надіслати нам переказом гроші на зворотні квитки до Москви. На двох у нас залишилося два карбованці з копійками. На вантажівках та товарних поїздах перетнули тоді всю Україну. А до Києва взагалі підійшли пішки. Досі згадую квітучі сади! Адміністратор чекав нас на сходах біля Головпоштамту. Ми поцікавилися, куди він зник. "У в'язниці сидів", - відповів він похмуро. А справа була така. Варто йому трохи понервувати, давали про себе знати каміння в нирках. І тоді справляти малу потребу він міг лише лежачи. Почувши виття сирен, адміністратор подумав, що почалася війна. Від нервової напруги йому захотілося в туалет, він ліг біля обшарпаної будівлі, а це виявився… райвідділом міліції. В результаті йому дали три доби за хуліганство». — про відвідування України в інтерв'ю газеті «Факти» Георгий Данелия: "То, что я стал режиссером, — мистика. Все вышло совершенно случайно" (8 серпня 2015 року)