Лукомський Георгій Крискентійович

Георгій Крискентійович Лукомський (нар. 2 (14) березня 1884, Калуга, Росія — пом. 25 березня 1952, Ніцца, Франція) — український мистецтвознавець, художник, дослідник пам'яток архітектури.

Георгій Лукомський

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

... 1912 рік. Нарбут перебирається до мене. Я мешкав тоді в невеличких кімнатках на першому поверсі 22 лінії Василівського острова. Із вікон видно було паркани і, за ними, крислаті верби... пейзаж підміський. В одній з кімнат оселився Нарбут. Небагато речей привіз з собою: всього одну корзинку. Працював уночі. Вдень відвідував знайомих і музеї, заглядав до редакцій і друкарень. Любив сам переглядати кліші своїх творів ... Прийде десь біля одинадцятої й всядеться... до шостої ранку. Працює, та як виводить щіткою найтонші штрихи... — зі спогаду про Георгія Нарбута

Я приїхав 17 листопада 1918 року до Києва. Місто надзвичайно пожвавлене. Тут «весь» Петербург, Москва. Рух на вулицях, блискучі крамниці в той час, як у Петербурзі вже був голод. Іду до академії. Не застаю Нарбута в колишньому Терещенківському шкільному домі на Великій Підвальній. Їду до нього додому. Вузенький, стрілецький Георгієвський провулок. Напроти паркана мур Софійського собору (див. мою книжку «Вінок на могилу п'яти діячів мистецтва»), двоповерховий дерев'яний будиночок. З вузенькими балясинами поруччя — сходи. Такий будиночок, яких у Твері, Чернігові, Сумах — тисячі. Тхне осінню, промерзають стіни зимою, тече дощ зі стелі. Сходи нахилились: східці вбік, пахне кішками. Вкриті в мороз льодом вікна, тече з них. Підлоги фарбовані. Зі скрипом відчиняються вхідні двері, — з середини оббиті цератою й, навхрест, тасьмою, - гвіздки мідні з головками. — зі спогаду про Георгія Нарбута

Відходить і ця влада. Настає радянська. Юрій Мазуренко на чолі мистецтв. Нарбут на посту. Приїжджаю до Києва, їду зранку до Нарбута. Миється ще. Кажу йому: обов'язково треба призначити охоронця музею Ханенка. У місті неспокійно. Йдемо до Біляшевського, директора Міського музею. Потрібен «папір» від Мазуренка. І я переконую Нарбута стати на чолі комісії охорони музею з тим, що я, як представник її, мешкатиму на місці. Усе влаштовується. Нарбут буває в музеї. Діло пішло. Він цікавиться упорядкуванням майна й прекрасно співпрацює з Біляшевським. Це — апогей влади Нарбутової, як адміністратора. Швидко став він на чолі художньо-промислових шкіл, відділу художньої освіти наркомату освіти. — зі спогаду про Георгія Нарбута

... У липні зібралися ми у професора академії Бойчука, на Куренівці. Маленький особняк у Татарському провулкові. У ньому і лабораторія, і затишні тераси, і пусті, непривітні спальні. Принадність садиби була не в будиночкові, а в садкові біля нього. Прохолодою запашною повіяло в ньому, коли липневим вечором вийшли ми з тераси на порослі травами стежки садка. Привільно розрісся бур'ян, розрослися кущі порічки. На дереві блистіли останні чорні вишні, виглядаючи з-за кошлатих гострокінцевих листків. — зі спогаду про Георгія Нарбута

1919 року — настав застій. Київ перетворився в провінційне або, в ліпшому випадкові, в обласне місто. Не було у Нарбута замовлень. Як українця, що працював за Скоропадського, його переслідували, як співробітника Директорії — теж, а ще більше — за співпрацю з радянською владою... Нарбуту довелося, щоб уникнути дурних інцидентів, сидіти вдома. До цього ж спонукала й слабість. Друзі були на підозрінні, арештованими або теж переховувалися. Наприклад, брати Бойчуки, Вольський та ін. жили в осамітнілих особнячках, на вулицю не виходили. Настала скрута. Нарбут бідував. Пригнічення захопило його. Не клеїлася праця. Не міг закінчити навіть своїх великих композицій. Так сумно, непомітно погасло величезне вогнище справжнього мистця книги. — зі спогаду про Георгія Нарбута