Головко Андрій Васильович

Андрі́й Васи́льович Головко́ (3 грудня 1897, с. Юрки, нині Козельщинського району Полтавської області України — 5 грудня 1972 Київ) — український письменник, критик. Лауреат Шевченківської премії (1969).

Головко Андрій Васильович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

З автобіографії (Психіатрична лікарня в м. Полтаві, 23.02.1925)

Дома лише спав та їв иноді. А більш — забіжиш захеканий у хату, схопив шматуряку хліба, і гайда до хлопців. Аж дома сердились. Мати: — «Захлянеш іще». А дід: — «Доброму не навчишся в них. Тільки розпустишся». І коли довідувався про який нальот наш на садок чийсь, у горох — ганьбив із презирством: — «Так діти хазяйські не роблять». Коли-ж у свій садок иноді заводив «братву» — мовчки, без зайвих балачок гнівно мняв уха. А батько... - Я, власне, мало коли й бачив його. Усе він на роботі з ранку до ночи пізньої, все — на степу з наймитами.

Було так просторо в степу після села. Й куди не глянь — синіє далина. А в хлібах хутори розкидані. Вночі — зорі. (Спав з батьком на возі). Тихі шуми в степу. Тумани балками... А десь у хлібах — перепелиний крик...

У п'ятім класі був — уперш десь дістали «Кобзаря». Очі горіли в нас. В хатину тоді до нас дідусь у кожусі зайшов. Дивився-дивився на завзяття наше юнацьке з-під насуплених брів і з нами зостався... Зачитувались. Я вже пишу рідною мовою твори. Захоплюємось минулим. Організовуємо «Юнацьку спілку». Видаємо — од руки — часопис «Рідна Мова». Навколо нас — ото вже скільки хлопців. І міцно з'єднані всі одним чуттям «любови синовної» до «неньки» молодої безталанної — сліпа. (Це малюнок на обгортці). Мішанина «синів» була страшенна. Од гетьманця до більшовика. Я був і Петро і ще дехто на лівому крилі.

По-весні Дніпро широкий-широкий. На березі збираємося вечорами. Зоряно. Буйно, надійно. А внизу «Славута» шумить... Ми зелені й трошки смутні — напередодні розлуки. (Розсипемося в степу, де з ким хто-зна чи й стрінешся). І дівчата зажурені. Хмільні од ночи, од шуму Дніпрового, од близької розлуки...

У червні збили з позиції й погнали нас. Кров. Трупи. Валки біженців по шляхах. А по слідах наших — горіли села. Сперш було болюче. А потім отупів. І з якою жаскою байдужістю писав тоді у «Польовій записці»:... Доношу — вибуло он стільки штиків... — «згідно наказові село спалено...» Потім стомивсь. Хотілося впасти на землю ниць і так — на віки.

А на протязі віків тих я мучусь, блукаю в шуканні... На Л. Толстому зупинивсь. У мене пилу юнацького — аж хлюпається. В серці любови, радости незнаної — на всіх. Майбутнє — сонячне: — село, праця з дружиною в школі, серед селян... Готуюся. Багато пишу і в творах намагаюся одбити ввесь жах, зло війни. Намалювати — «країну любови». І марю і живу вже в ній...

Революції зрадів. Бо зразу-ж, в перші-ж дні по тисячеверстній ціпі стрілковій, як по оголеному проводові іскри — лозунги: Миру! Додому! Годі крови! Землі! Додому!.. Що було мрією недосяжною ще навіть учора, те стало одразу таким близьким. І з окопів до нього дороги широкі простелились. Лише підвестися масі сірошинельній, рушниці багнетами в землю й поступом могутнім шляхами тими в країну любови. Не в бойовому маршові, не по коліна в крові. Ніколи я і навіть зараз не червонію за ту мою «наївність». І пізніш — за непризнання й осудження «2 кривавого потопу» (перший — світова війна). Ні, не червонію. Бо то було од серця щирого, повного шукань. І мені тільки болюче чогось і зараз, як згадаю. І чогось жаль.

В літо 1920 по мобілізації іду в Червону Армію. ОсІнь-зіму гасаємо в степу проти Врангеля. До Перекопа. Потім іще в степу за Махном. Буйно. Стел широкий і сніги, сніги... А од копитів аж земля гуде. — Ех, дайош! В 1921 повертаємось переможцями молоді, завзяті. По дорозі на хвилинку додому залетів. Ой, рада-ж дружина й так скучила. А Галинка вже «тато» вимовляє, пізнала, сміється, на руки йде. (О, моя більшовичка люба!).

Працюю на землі. Писати почав із захопленням. І в весну-літо перше (1922) було гарно. Любив у степу на косовиці, на жнивах: родина велика, та ще спрягаємось — ціла комуна на роботі. І дружина иноді вийде. Трошки бліда ще, але весела й рада. Тоді в далині степовій веселкою переливалося щось. А вона в'є перевесло — усміхнеться. Але більш була дома. То — сутінями голубими в хатині затишній усміхом стрівала. Мов хто-зна коли й розлучились. Галинка вже спить — набігалася. І я трохи зморений. Але спати рано ще — світю «цвіркунчика» й читаю, пишу що. І так до півнів до перших. (Я був тоді на диво здоровий).

Життя хороше. Але були і темні плями на ньому і цілі темні смуги. Це коли неспокій приходив. Або, коли хотіння будились — газетою випадковою, спогадом, зустріччю, листом од кого з товаришів. Журно тоді робилося. Життя таким сірим здавалося. А на шляхи, на сонячні не вибитись мені. (Не кину дружини. А й кину — з дороги вернусь, прилетю). І ще робилося журно, бо відчував, що «вічно» так бути не може, що життя заплутується, і я не розплутаю його. (Хіба розірву). Було і журно й було жаль їм.

Коли обсипались надії — було болюче. Хіба-ж іще та не рано мені осеніти! 26. Серце змучене, а зелене. І міць у ньому — себе на шмаття порвати — можу! І поривання огненні. А ще здавалося иноді, що все це — сон тяжкий. І уві сні тому блукають голубі привиди, чорні кошмари. А я лише вчора тиснув руку товаришам. І вчора ще греміло життя навколо. Од копитів гудів степ сніговий... А в далині глибокій за туманами — хіба шляхи поплутались! Хіба обриваються!.. А, ні. То тут — підповз ув одчаї до чорної прірви на самий край. Ще — вагання. Але ось-ось з криком розпачливим обхватю любих і з ними в безодню сторч головою — у-ух!..

Джерела

• Самі про себе. Автобіографії українських митців 1920-х років/ Упоряд. Раїса Мовчан. — Київ: Кліо, 2015. — 640 с. — ISBN 978-617-7023-36-3