Гіппіус Зінаїда Миколаївна
Зінаїда Миколаївна Гіппіус ((8)20 листопада 1869 — 9 вересня 1945)[1] — російська письменниця, критикиня. Дружина Дмитра Мережковського.
| Гіппіус Зінаїда Миколаївна | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.
Найперше моє почуття до всякого нового обличчя — як до людини; лише далі, і в досвіді, само собою виходило, що з жінками відносини у мене складалися по-іншому, ніж з чоловіками. Але і тут знову не в сексуальній області було головна справа і серйозна різниця. Але головне: мені з жінками було нецікаво.[2] |
Любити мене — не можна ... Я ні до кого не припадаю. Міркую, а в серці звір і їсть моє серце. Не люблю нікого, коли у мене біль. Не люблю — але всіх шкодую.[2] |
«Або завжди можна вбити, або ніколи не можна». Повинно кожному даному годині історії говорити «так» або «ні». І сьогоднішнього часу я говорю, з дна моєї людської душі й людського розуму — «ні». Або можу мовчати. Навіть краще, вірніше — мовчати.[2] |
Я не штопальщиця, але я двадцять разів порю заштопану діру, поки не зроблю в межі мого вміння.[2] |
Буду дуже рада, якщо «жіночий» питання вирішиться просто і радикально, як «єврейський» (і тим впаде). Бо він дуже осоружний. Жінки, що спеціалізувалися на цьому питанні, погано доводять своє «людство». Перовська, та ж Віра Фігнер (та й хіба мало) займалися не «жіночими», а загальнолюдськими питаннями, нарівні з людьми, і просто були нарівні з людьми. Точно можна, у когось попросивши — отримати «рівність»![2] |
Проза дуже голить поета як людину. Якраз для людини-то в прозі набагато менше, ніж у віршах, «кущів», куди можна сховатися.[2] |
В людині зрілому, якщо він не людина безнадійно плоский, залишається, звичайно, щось від дитини.[2] |
Народ російський ніколи не був православним. Ніколи не був релігійним свідомо. Він мав цю форму християнства, але про християнство ніколи не думав.[2] |
Якщо сексуальний, або тілесний, елемент і повинен бути присутнім як-то у всяких близьких людських відносинах, то відправною точкою він ні в якому разі бути не може і не повинен.[2] |
Головне моє рух до всякої людини, з яким відчуваю можливість хоча б близькості, — це неодмінне бажання йому допомогти.[2] |
Жорстокість — не міцність, а напівслабкість. Жорстоко. бути легше, ніж твердої й мудрою.[2] |
Я не фаталістка. Я думаю, що люди (воля) щось важать в історії. Тому так потрібно, щоб бачили життя ті, хто може діяти.[2] |
Нехай кожна країна вибере двох уповноважених, двох осіб, чесності яких вона б вірила. І нехай вони поїдуть інкогніто в Росію. І нехай вони, повернувшись (якщо повернуться), скажуть «всім, всім, всім»: чи є в Росії революція? Чи є «робітничо-селянський» уряд? Чи є хоч що-небудь схоже на проведення в життя принципів «соціалізму»? Чи є в установах, які називаються Радами, хоч тінь виборного початку? У величезному немає, яким дадуть відповідь на всі ці питання чесні люди, розкриється й основний абсурд, що відбувається.[2] |
Ось що мені спало на думку: вже і не справді я, перш за все, літератор?[2] |
Біль образи, чим глибше, тим огидніше, він схожий на нудоту, що повинна бути в пеклі.[3] |
Гріх тільки один — самоприменшення. Бачу, як гинуть від нього ті, хто могли б не тільки себе врятувати, але й інших. І в'януть, в'януть бідні квіти... Як їм сказати? Як їм допомогти? Адже і я не сильна, поки одна.[3] |
Щоб вийти зі своєї темниці, треба розбити себе.[3] |
У надії очі так само великі, як і у страху.[3] |
Закликати до дива — розбещувати волю.[3] |
Примітки
ред.
