Данченко Сергій Володимирович

Сергій Володимирович Данченко (17 березня 1937, Запоріжжя, УРСР — 20 серпня 2001, Київ, Україна) — український театральний режисер, педагог, академік Академії мистецтв України (1997—2001), народний артист УРСР (1977), народний артист СРСР (1988), професор, лауреат Національної премії України ім. Тараса Шевченка (1978), лауреат Державної премії СРСР (1980). Депутат Верховної Ради УРСР 10—11-го скликань. Здійснив постановки понад 60 вистав в Україні та за кордоном.

Данченко Сергій Володимирович

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

«Я завжди заздрив художникам, письменникам — вони залишають твори, що живуть і після них, в яких залишається їхня душа, серце, думка. Театр — це віддзеркалення моменту. Я переконаний, що головний шлях театру — в дослідженні глибинних проблем життя, першопричин явищ, а не констатуванні тих чи інших подій. Я колишній геолог, тому вмію орієнтуватися у просторі, відповідно до кута падіння сонячного проміння. Той, хто цього не знає, блукатиме незнайомими стежками довго, раз у раз повертаючись на те ж саме місце... Театральний стиль виробляється, коли колектив знаходить підпору у певному колі авторів. Тоді він відрізняється від інших і можна говорити про його художню програму. В театрі ім. І. Франка правомірно й навіть необхідно мати кілька художніх ліній, аби колектив не втрачав перспектив. Головний режисер спрямовує основну лінію, але потрібний експериментальний напрям. У постановників повинні бути різні почерки — інакше застій. Режисер — це чуттєва професія. Без інтуїції, відчуття загальних тенденцій, без довіри власній підсвідомості режисер не відбудеться. Коли думаю над вибором п’єси, то обов’язково прораховую можливі результати. Це можуть бути сотні варіантів. Спочатку працюю з художником. Разом шукаємо загальний образ вистави. Коли з’являється макет, відчуваю сценічний простір і як в ньому можна рухатись. Для мене розподіл ролей — це розрахунок, бо добре знаю індивідуальність акторів. Потім починається наша кропітка спільна робота над ролями. На репетицію йду, маючи загальне відчуття вистави, ключових сцен. Вистава — це процес і він не витримує жорсткої фіксації наперед. Усе «геніальне» народжується на сцені від вірно обраного загального тону, суті подій, особливостей матеріалу». — про професію режисера Сергій ДАНЧЕНКО: «Театр — це від дзеркалення моменту» (14 березня 2002)

«Митець не повинен забувати: те, що вчора було відкриттям, звичне сьогодні й архаїчне завтра. Зупинити мить у мистецтві так само, як і в житті, означає загинути. Під акторським професіоналізмом я розумію вміння «потоптатися по собі». Професійний актор має постійно працювати, тобто грати і грати, а режисер — ставити. Іншого не дано». — про роль митця Сергій ДАНЧЕНКО: «Театр — це від дзеркалення моменту» (14 березня 2002)

«Якщо актор справжній, то він мусить, коли треба, бути негарним, грубим, надто відвертим. Він має володіти своїм голосом і тілом. Пітер Брук казав, що драматичний актор десь після тридцяти років перестає працювати над собою. Це справді так. У драматичному театрі, мабуть, зібралися найлінивіші з-поміж виконавців. Наприклад, оперний співак, навіть той, дуже рідко виходить на сцену, все ж повинен щодня виспівувати вокалізи, аби бути у формі. Музикант теж невтомно працює, щоб не втратити технічну майстерність. А драматичний актор звик досягти результату, послуговуючись «нерозігрітим» апаратом. Опанував ази і вже не тренується. Існує одна серйозна проблема — акторські штампи. Від вдалих знахідок дуже важко відмовитись. Таке трапляється навіть iз майстрами. Легко керувати, коли в колективі тільки два Наполеони, а якщо їх сімдесят? Кожен актор — оригінальна особистість. З такими буває важко, зате цікаво... Я, в принципі, не розумію природу конфлікту головного режисера з акторами: у нас же різні вагові категорії, нерівні умови — я керую театром, а актор грає на кону. Вважаю, що коли виникає питання, кому належить провідна роль у театрі — актору чи режисерові, то це говорить про неблагополуччя в колективі. Я з сумом дивлюсь, як молоді актори тепер не живуть театром, а працюють по інерції. Іноді здається, що вони не дуже хочуть грати. Мій батько був справжнім актором. Навіть тяжко хворим, він, підтриманий знеболюючими препаратами, все-таки виходив на сцену. Зараз таких відданих справі людей майже немає». — про сучасних акторів та батька - актора Володимира Данченка Сергій ДАНЧЕНКО: «Театр — це від дзеркалення моменту» (14 березня 2002)

«Мені доводилося керувати театрами у різні часи (від кінця 60-х і по сьогодні), фактично безперервно. Починаючи з відлиги, протягом застою, перебудови та в період становлення незалежної України. Але я ніколи не докладав зусиль, аби утриматись на посадах. Для керування трупою режисерові потрібно три речі: інтуїція, здатність підпорядковувати власні амбіції інтересам театру й чесність. Зараз з’явилися нові проблеми. Ми прийшли до фінансової цензури. І справа тут не в перехідному періоді. Це є норма для ринкової системи. Існує. чіткий розподіл на вистави комерційні та художні. Ця проблема стосується всіх. Хоч як нам не подобається, але доводиться думати про неї. Бо так виникають небезпечні явища. Комерційні вистави з гарними акторами, але... посередні за художнім рівнем». — про те, як керував театрами Сергій ДАНЧЕНКО: «Театр — це від дзеркалення моменту» (14 березня 2002)

«Я вважаю, що театр другої половини XX століття не приніс нових театральних ідей, а синтезував відкриті раніше системи Станіславського, Мейєрхольда, Курбаса, Брехта. Тепер відбувається «дифузія», взаємопроникнення різних ідей». — про театр другої половини XX століття Сергій ДАНЧЕНКО: «Театр — це від дзеркалення моменту» (14 березня 2002)

«Проживши в театрі довге життя, на власному режисерському досвіді я впевнився, що п’єс, які б хотілося поставити, не так вже багато. Мене, приміром, не приваблювала якісна драматургія Івана Карпенка-Карого, за винятком кількох його п’єс. Не відчуваю необхідності ставити Олександра Островського. Це не мій театр. Ніколи не берусь за автора, твори якого змушений буду калічити, перекручувати, розбирати на частини і потім складати з них мозаїку. Вважаю, що класичні твори часто допомагають краще зрозуміти сьогодення. На франківській сцені Генріха Ібсена востаннє ставили у 1928 році. Я звернувся до творчості цього письменника в середині 90-х. Взявся за «Росмерсгольм», бо Ібсен мене цікавив як передчеховський драматург. Сама ідея, закладена у п’єсі, близька багатьом: шукання змісту та сенсу життя. Мене цікавили, передусім, колізії жіночого та чоловічого світосприйняття. Признаюся, що мене більше приваблював інший твір Ібсена — «Пер Гюнт», я детально розробив його концепцію. Тільки через об’єктивні обставини ми тоді не могли собі дозволити багатофігурну постановку, але свою мрію я здійсню...» — про п’єси, які б хотів би поставити Сергій ДАНЧЕНКО: «Театр — це від дзеркалення моменту» (14 березня 2002)