Дерюгіна Ірина Іванівна

Іри́на Іва́нівна Дерю́гіна (11 січня 1958, Київ, Українська РСР) — українська спортсменка і тренер з художної гімнастики. Чемпіонка світу і Європи. Заслужений майстер спорту СРСР. Заслужений тренер України.

Ірина Дерюгіна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Паралельно поєднати гімнастику і балет не виходило. Я вибрала художню гімнастику, про що досі жодного разу не пошкодувала. Після відходу з училища я все літо провела на вулиці з предметами і відпрацьовувала кидки, перекати, маніпуляції. Здавалося б, що у мене є все: прекрасний тренер в особі мами, батько, який відмінно знав, що таке спорт. Але не тут-то було. З моїм характером впоратися було важко, і в мене практично ніхто не вірив, і на моє бажання не звертали уваги.

У багатьох гімнасток мого часу була колосальна фізична і акробатична підготовка, але їм не вистачало балетної виразності і витягнутих ліній. Я змогла змінити гімнастику.

Моя мама Альбіна Миколаївна жила в залі. Тепер я живу. Те, що ми робили й робимо для учениць, не вимірюється матеріально. Ми вкладаємо душу й серце. Якщо Безсоновій купальники клеїла мама, бо вона теж колишня гімнастка, то Годунко й іншим дівчатам клеїла я.

Розумієте, кожна гімнастка – то 10-14 років роботи. Якщо людині щось упродовж тривалого терміну не подобається, вона цього не робитиме. До того ж, художня гімнастика – не пансіонат шляхетних дівиць. Це – спорт.

Те, що ми все ж проведемо чемпіонат Європи – знакова з політичної точки зору подія. Наша держава робить багато помилок, але в цьому випадку, з точки зору популяризації спорту, зроблений величезний крок.

Нас, тренерів лякає, що настане така мить, коли не буде кого виставити. Діти не бачать сенсу важко працювати у тренувальному залі. Вони бачать легший шлях до збагачення і реалізації. Спортивна праця – важка, але вона знецінилася. Треба розуміти, заради чого жертвуєш здоров’ям. Натомість зараз історією з Covid-19 нам продемонстрували, що можна сидіти вдома, за комп’ютером, уявляти себе на березі моря і не виходити з чотирьох стін. Ця реальність жахає.

У мене було кілька випадків, коли дівчата були перспективними і, здавалося б, ще трохи, і мають розкритися. Але вони щезали. Причина проста: у 16 років дівчина могла закохатися. Найчастіше гімнастку з залу може виманити тільки хлопець. І це справді прикро.

Вона вельми талановита дівчина. Два роки тому, 15-річною Нікольченко на чемпіонаті світу в Болгарії вчинила фурор. Правда, на торішній світовій першості в Баку Влада трохи не впоралася психологічно і виграла всього одну медаль. Можна було брати нагороду в багатоборстві, а бронза у вправах з булавами мала бути золотом. Бо те, що вона видала в фіналі – це космос. Судді Владі недорахували пару балів. Точніше, недописали. Це прикро, бо те, що тоді зробила Нікольченко, було дуже круто. Це великий дар, коли гімнастка у настільки юному віці може так себе проявити. — Про Владу Нікольченко.

Та я б не сказала, що колись була надто жорсткою. Так, я вимоглива і звикла стежити за всім і одразу. Знаю, що окремі спеціалісти розподіляють обов’язки – один робить те, другий інше. Я звикла контролювати процес від початку до кінця. Але підходи до кожної дитини індивідуальні. Є такі, що все розуміють. До таких навіть немає сенсу підвищувати тон. Так було завжди.

...успішним дівчатам спорт відкрив дорогу в життя, окремі зробили кар’єру на телебаченні. Але обиватель навіть не уявляє, якою ціною дається ця успішність. Поки однолітки їдять що хочуть, скільки завгодно сплять, зустрічаються з друзями, гімнастки змушені постійно дотримуватися режиму, іноді обмежуючи себе зайвим ковтком води. Я сама через це пройшла, тому намагаюся ставитися з розумінням, коли котрась із вихованок вирішує зав’язати зі спортом.

Кожна медаль, яку ми завойовуємо, кожна нагорода, яку нам вдається здобути, присвячується нашій рідній Україні, присвячується кожному воїну, який боронить нашу землю, кожному українцю, який постраждав від війни, і кожній дитині, яку ми мотивуємо займатись спортом. — Про чемпіонат Європи 2023 року.

Про неї

	Викликати лікаря означало показати всім делегаціям, що з Іриною щось трапилося, що вона хвора. Це неприпустимо, адже в психології суддів так: якщо хвора – значить, на високі оцінки претендувати не можеш. Два тренування тоді довелося пропустити, але вже на наступний день Ірина вийшла на килим, нехай і зі сльозами на очах, але змогла вистояти і виграла свій перший Чемпіонат світу. Дуже добре пам’ятаю, що Ірина виступала найпершим номером з ранку. І ось як її результат висвітився на табло, так він і залишився на першій сходинці до самого кінця. — про чемпіонат світу 1977 року в швейцарському Базелі.
	— Альбіна Дерюгіна