Дикі лебеді

«Дикі лебеді» (De vilde svaner) — казка данського письменника Ганса Крістіана Андерсена про принцесу Елізу, яка рятує своїх одинадцять братів від закляття злої королеви.

Ілюстрація до казки "Дикі лебеді"

Батько

Далеко звідси, там, куди відлітають ластівки, коли у нас настає зима, жив король. У нього було одинадцять синів і одна дочка — Еліза. Одинадцять братів-принців ходили до школи з зірками на грудях і з шаблями при боці. Вони писали діамантовими грифелями на золотих дошках і все, що читали, знали напам'ять. Сестричка Еліза сиділа на маленькому дзеркальному стільчику, і в неї була книжка, яка коштувала півкоролівства.

Їхній батько, що був королем великої країни, одружився вдруге з однією злою королевою, а вона незлюбила бідних дітей.

Еліза

Бідна маленька Еліза прокинулась у хатинці селянина і почала гратися зеленим листочком,— інших іграшок вона не мала. Вона проткнула дірочку в листочку і визирала крізь неї на сонце, і їй здавалося, ніби на неї дивляться ясні очі братів. А коли тепле сонячне проміння падало на її щічку, вона думала, що це брати її цілують.

Еліза була надто хороша і невинна, і тому злі чари не мали над нею сили. Побачивши це, королева натерла Елізу горіховим соком, так що вона стала вся темно-коричнева, вимазала її гарне лице гидкою маззю і сплутала чудове волосся.Тепер було неможливо пізнати прекрасну Елізу.

Побачивши в воді своє обличчя, Еліза злякалася-таке воно було чорне та погане. Та тільки вона вмочила в воду свою маленьку руку і потерла очі, лоб і щоки,— шкіра її, як і раніше, стала білою. Тоді Еліза роздяглася і ввійшла у свіжу воду. Не було кращої за неї на всьому світі!

"Хвилі невтомно котяться одна за одною,— подумала Еліза,— і вирівнюють найтвердіші речі. Я теж буду невтомною. Спасибі вам за науку, світлі, вічноплинні хвилі! Серце моє каже, що колись ви віднесете мене до моїх милих братів!"

— Коли б приснилося мені, як я можу врятувати вас! — сказала Еліза, і ця думка заволоділа нею. Навіть уві сні вона думала про це. І от приснилося їй, що летить вона високо в повітрі до замка Фата-Моргана. Сама фея, чарівна і залита сяйвом, виходить їй назустріч, але в той же час вона дуже подібна до тієї бабусі, що дала їй у лісі ягід і розповіла про лебедів з золотими коронами.

Вона подумала, що все ж таки зможе врятувати своїх братів, поцілувала королю руку, а той притиснув її до свого серця і наказав дзвонити по всіх церквах в усі дзвони і сповіщати про їхнє весілля. Чудова німа дівчина з лісу мала стати королевою.

Але ще важчий обруч стискав її серце — сум за братами, її вуста були німі. Одне слово коштувало б життя братам, але в очах Елізи світилася щира любов до доброго, гарного короля, який усе робив, щоб розвеселити її. З кожним днем вона звикала і ставилася до нього краще й краще. О, якби могла вона довіритися йому і розповісти про свій біль!

На цвинтарі, знала вона, росте така кропива, яка потрібна їй. Але ж її треба самій нарвати! Як же бути? "О, хіба можна порівняти біль у моїх пальцях з тим болем, що переносить серце? — думала Еліза.— Я повинна наважитися!"

На неї накинули плащ з грубого лантуха, її чудове волосся падало з плечей, щоки були смертельно бліді, губи щось тихо шепотіли, в той час, як пальці не зупиняючись плели зелену пряжу. Навіть по дорозі до своєї смерті вона не хотіла кинути роботу. Десять панцирів лежали готові, одинадцятий вона кінчала.

Ось уже кат хотів було схопити Елізу за руку. Та вона швидким рухом накинула одинадцять панцирів на лебедів. І враз замість лебедів встали перед усіма одинадцять прекрасних принців, тільки у наймолодшого замість однієї руки було лебедине крило: Еліза не встигла закінчити останнього панцира, у нього не вистачало рукава. — Тепер я можу розмовляти,— вигукнула Еліза.— Я невинна!

Брати

— Ми, брати,— сказав найстарший,— літаємо дикими лебедями, поки не зайде сонце. Як тільки воно сховається — знову приймаємо людський вигляд. Через це ми мусимо стежити, щоб перед заходом сонця бути вже на твердій землі. Якби ми в цей час літали під хмарами, ми, раптово перетворившися в людей, упали б додолу з страшної висоти. Ми не живемо тут, а по той бік моря, в такій же чудовій країні, як і ця.

Одинадцять днів ми можемо залишатися тут, літати над великим лісом, що оточує наш замок, в якому ми народилися і де живе наш батько, бачити цвинтар, де похована наша мати. Тут навіть дерева і кущі нам рідні; тут, у степах, бігають дикі коні, яких ми бачили в дитинстві, тут співає вугляр старовинні пісні, під які ми танцювали малими. Тут наша батьківщина, сюди тягне нас, тут ми знайшли тебе, нашу маленьку любу сестричку.

— Завтра ми летимо звідси і повернемося лише через рік,— сказав старший брат.— Але тебе ми не залишимо тут. Чи вистачить у тебе сміливості летіти з нами? В моїх руках досить сили, щоб перенести тебе через ліс — невже не вистачить сили, щоб перенести тебе через море на всіх наших крилах?

Коли зайшло сонце, прийшли брати і злякалися. Еліза була німа. Вони думали, що це нові чари лютої мачухи. Але, коли вони глянули на її руки, то зрозуміли, що це вона робить для них. Молодший брат заплакав, і де його сльози падали на руки сестри, там вона не відчувала більше болю, там зникли пекучі пухирі.

— Так, вона невинна,— сказав старший брат і розповів усе, як було. І поки він говорив — чудовий аромат ніби від безлічі троянд наповнив повітря. Це кожне поліно, заготовлене для вогнища, пустило коріння та паростки і перетворилося в великий високий кущ з червоними трояндами. Між ними, вгорі, з'явилася чарівна біла квітка. Вона блищала, як зірка.

Королева-мачуха

Коли Елізі минуло п'ятнадцять років, її забрали додому. Побачивши, яка вона прекрасна, королева розгнівалась і зненавиділа її. Вона б з охотою перетворила й Елізу в дикого лебедя, як і її братів, але не наважувалася, бо король хотів побачити свою дочку.

Рано-вранці пішла королева в купальню, збудовану з мармуру, прикрашену розкішними килимами та м'якими подушками. Вона взяла трьох жаб, поцілувала їх і сказала першій: — Коли Еліза зайде купатися, сядь їй на голову. Хай вона буде така лінива, як ти! — Сядь їй на чоло! — сказала вона другій.— Хай вона буде така потворна, як ти, тоді батько не пізнає її. — Примостися до неї на груди! — сказала вона третій.— Хай вона стане лихою і сама терзається від цього.

Фея

— Твоїх братів можна врятувати,— сказала вона,— але чи вистачить у тебе мужності та терпіння? Звичайна вода ще м'якша за твої ніжні пальці і все ж таки шліфує каміння, але вона не відчуває болю, який відчують твої руки. У води немає серця, і вона не знає того страху і муки, які ти повинна зазнати. Бачиш кропиву, що я тримаю в руці? її росте багато навколо печери, де ти спиш. Тільки ця кропива і та, що росте на цвинтарі, пригодиться для тебе, запам'ятай це. Ти нарви її, хоча б твої руки горіли від пухирів, потім добре розімни кропиву ногами і зроби з неї прядиво. З нього ти напрядеш ниток і виплетеш одинадцять панцирів з довгими рукавами. Накинь їх на лебедів, і всі чари зникнуть! Але обміркуй добре — з тієї хвилини, що ти почнеш роботу, і до того часу, поки її скінчиш, навіть коли б це продовжувалося роки,— ти не мусиш сказати жодного слова! Перше слово, що ти вимовиш, проткне смертельним кинджалом серця твоїх братів! Від твого язика залежить їхнє життя.

Король

— Ходімо зі мною! — сказав він.— Ти не можеш тут лишатися. Коли ти така ж добра, як і прекрасна, я одягну тебе в шовк та оксамит, покладу золоту корону на твою голову, і ти житимеш у моєму багатому палаці. І він посадив її до себе на коня. Еліза плакала й ламала руки, але король казав: — Я бажаю лише твого щастя! Колись ти дякуватимеш мені!

Тоді відкрив король маленьку кімнатку, що була поряд з їхньою опочивальнею. Вона вся була вбрана дорогими зеленими килимами і дуже нагадувала печеру, в якій жила Еліза. На підлозі лежав пучок пряжі, що вона напряла з кропиви, а на стіні висів уже готовий панцир. Усе це, як дивину, захопив з собою один з мисливців. — Тут ти можеш згадувати свій колишній дім,— сказав король,— ось твоя робота, якою ти була там зайнята. Серед усієї розкоші, може, тобі захочеться інколи згадати колишнє.

Еліза пішла. Король з архієпіскопом стежили за нею. Вони бачили, як вона зникла за ворітьми цвинтаря; підійшовши ближче, вони помітили на могилах тих самих відьом, яких бачила й Еліза. Король у розпачі пішов додому. Тепер він не сумнівався, що серед них була й та, чия голова щодня схилялася на його груди. — Хай народ судить її! — сказав він. І народ присудив: "Спалити Елізу на вогнищі!"

Король зірвав цю квітку і приколов до грудей Елізи, і вона опам'яталася з щастям і миром на серці. І всі дзвони дзвонили, і пташки зібралися великими зграями, і до королівського палацу рушив такий весільний похід, якого ще не бачив ніхто на світі.

Архієпископ

Архієпіскоп знову нашіптував злі слова у вуха королю, але вони не доходили до його серця. Весілля відбулося, і архієпіскоп сам повинен був коронувати Елізу. Із злими думками він так міцно насунув їй вузький золотий обруч на чоло, що їй стало боляче.