Діти їхні

«Діти їхні» (фр. Leurs enfants après eux) — роман французькою мовою Ніколя Матьє, написаний 2018 року. Це другий роман автора, за який письменник отримав Гонкурівську премію у тому ж році. Описано історії життя у провінційному шахтарському містечку на сході Франції. Роман отримав позитивні відгуки літературної преси. Отримав Гонкурівську премію 7 листопада 2018 року.

Цитати про роман

	«Діти їхні» — це роман виривання: виривання зі світу, в якому персонажі народилися. Вони прагнуть утекти з долини, врятуватися від способу життя своїх батьків, який їм не до душі. На мою думку, дорослішаючи, ми завжди прагнемо стати кимось відмінним від своїх батьків. Власне, на цьому заснований увесь фінал роману «Діти їхні», коли Антоні таки здобуває мотоцикл. «Страшна ніжність причетності». У цьому й суть. Ми завжди належимо до світу, в якому народилися. Неможливо повністю відмежуватися. Ми повсякчас повертаємося до відбитків, які лишили на нас роки юності, люди, які нас любили, і місця, де ми виростали.
	— Ніколя Матьє

	До питання оповіді, я багато чого запозичив у візуальних наративних стратегій. Історія моїх героїв починається, наче фільм, і вибудовується за схемою телесеріалу. Є кілька великих сюжетних ліній — і, скажімо, чотири сезони. У кожному «сезоні» розділи виконують функцію серій, у рамках яких ті чи інші сюжетні цілі досягаються через розвиток стосунків між персонажами. По суті, «Діти їхні» — це мозаїчна оповідь.
	— Ніколя Матьє

	Звісно, «Діти їхні» — це «роман виховання», але й нуару там не менше. Напружена кримінальна інтрига, що проходить крізь увесь роман, слугує приводом для розмови про суспільство та життя людей у ньому. Йдеться про гібрид між багатьма жанрами.
	— Ніколя Матьє

	Мабуть, у моєму романі головним персонажем є час, що минає. Час — і все те, що він робить із тілом і з думками людей. Час невловимий, час еліптичний. У нас є чотири літа, але між ними — порожнеча. Ми не знаємо, що відбувається, як саме часові виверти впливають на персонажів. І тепер уже читачеві належить уявити, що ж саме траплялося в перервах. Обмірковуючи стратегії, як передати минущість часу, я прагнув не тільки зупинити його, а й лишити миті порожнечі, що пронизують його.
	— Ніколя Матьє

	Мій роман — дуже тілесний. Це чуттєвий роман. Люди оприявлюють світ навколо себе через шкіру й органи чуттів.
	— Ніколя Матьє

	Мої персонажі щомиті прагнуть вирватися з інертності літа, яке тисне на них своєю одноманітністю, з інертності соціальних та географічних умов. Вони прикуті до долини, посеред якої ховається дуже темне озеро, в якому топляться люди. Це неначе чорна діра в галактиці, місце найвищої щільності, яке поглинає все, навіть світло. Саме за таким принципом і зображено долину. Кожен із героїв прагне надати собі якомога більший імпульс, щоб утекти. Зрештою, гонитва Антоні на мотоциклі — прояв такого пориву, жага Антоні вирватися з інерції своєї долини. Однак, є персонажі, яким таки вдається втекти: це дівчата, що поїхали здобувати вищу освіту — Стеф і Ванесса. Хлопці пробують обрати інші шляхи: наприклад, Антоні записується до армії, а Асін — повертається до рідної країни. Проте дівчатам краще вдається зрозуміти принцип функціонування освіти, щоб скористатися нею як трампліном. На мою думку, це один із дієвих способів вирватися.
	— Ніколя Матьє

	Насправді деіндустріалізація обернулася для мешканців повною катастрофою. Це був неминучий фатум. Глобальний ринок завжди шукає способів здешевити виробництво, однак, ця форма економічного прогресу призвела до страшних соціальних наслідків. Ураз пожертвували цілим поколінням робітників. Деіндустріалізація у Франції, що тривала з 1970-х по 2010-ті, розчавила багато доль. Люди лишилися без роботи. Старому світові настав кінець. Змінилося все: організація праці, розподіл сили й сфер упливу. Раніше робітники були захищені профспілками й мали політичну владу, їх єднало спільне бачення світу, але все це зникло. Такі люди, як батько Антоні, через низьку кваліфікацію або взагалі не знаходять роботу, або мусять перебиватися низькооплачуваними підробітками. — Про місце дії та персонажів роману «Діти їхні»
	— Ніколя Матьє

	У цей роман проникло багато різних впливів. До того ж книжка щоразу змінюється, коли з нею знайомиться новий читач, адже кожен насичує її своєю культурою. Тому, підсумовуючи, я не вважаю, що можливо написати на сто відсотків французький роман, але тим більше не вірю в шанси створити цілковито космополітичний роман, роман для громадян світу. Йдеться завжди про гібриди.
	— Ніколя Матьє

	Щодо роману «Діти їхні», то на нього з самого початку вплинула творчість американського режисера Джеффа Ніколза, зокрема його фільм «Мад» із Метью Макконагі. Це трохи схоже на книжки Марка Твена: двоє хлопців на Міссісіпі, що мають стати чоловіками… Мене захопила його ідея — поставити Шекспіра серед реднеків. Справжня трагедія, персонажами якої стають не принци, а звичайні люди.
	— Ніколя Матьє

	Як і Антоні, я тривалий час був закоханий у людину, яка й чути про мене не хотіла. І цей досвід став одним з основоположних у моєму житті. Знаєте, я був наче Фредерік Моро із «Виховання почуттів» або юний Вертер, поглинутий любовними переживаннями. Для літератури тема любовної туги цікава й сама по собі, але вона стає ще цікавішою як інструмент пізнання світу. Через ці страждання людина бачить, як руйнуються її ілюзії. Усе дорослішання — та й життя в цілому — це пригода, сповнена послідовних розчарувань. — Про подібність із персонажем книжки
	— Ніколя Матьє

	Я щиро вважаю, що життя маленьких людей приречене на зникнення. Про це і йдеться в обраному мною уривку. Лишаються тільки сліди. Одна з функцій літератури — змінити це, спинити плинність часу, що веде до смерті й небуття. Літературі таке до снаги, нехай і в маленькому масштабі. А мій роман свідчить саме про тих людей, приречених на зникнення — робітників.
	— Ніколя Матьє