Ева Грін

Є́ва Гае́ль Грін (фр. Eva Gaëlle Green; нар. 6 липня 1980, Париж) — французька кіно- та театральна акторка, модель.

Ева Грін

Файл:Eva Green (Headshot).jpg, EvaGreenFeb07.jpg

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Про роботу в кіно

Кіно може бути великим чи маленьким — не важливо. Я просто повинна в нього закохатися.

Мій зразок для наслідування — це Ізабель Аджані.

У театральній школі я завжди вибирала ролі негативних персонажів. Мені здається, це найкращий спосіб справлятися зі своїми емоціями.

Коли мене пропонують замінити каскадером, я завжди погоджуюся. Я не хочу вмирати на честь кіно..

Не можу сказати, що мене повністю влаштовує моя робота. Можливо, я закінчу тим, що поселюсь в Норвегії та буду пекти торти.

Після «Казино Рояль» Голлівуд довго не пропонував мені цікавих ролей — тільки ролі нудних красивих дівчат. Але за цей час я знялася в декількох невідомих фільмах, які близькі моєму серцю.

Мені добряче дісталося за те, що на постері «Міста гріхів» через тканину сукні проглядали мої соски. Але я не розумію цього. Адже соски не вбивають дітей і не починають воєн.

Еротичні сцени у «Мрійниках» були вельми відвертими і чесними. Наприклад, там є сцена, в якій моя героїня втрачає цноту, і мені довелося згадати, як це було зі мною. Перед самим дублем мені запропонували трохи алкоголю, і повинна визнати, я погодилася на віскі. Але перед цим було ще дещо. Луї Гаррель зайшов до мене і сказав: «Я покажу тобі свій член, якщо ти мені покажеш свої цицьки». Так ми і зробили, а він сказав: «Вони прекрасні». І відразу стало набагато легше.

Я перестала пишатися собою, якщо роблю щось тільки заради грошей.

У житті і в кіно немає кордонів.

Деніел Крейг — дуже крутий Бонд, справжній. І в ньому є щось батьківське. На зйомках він постійно наглядав за мною. Не давав лякатися того, що відбувається.

Про себе

В мені тече алжирська, турецька, шведська й іспанська кров. Я відчуваю себе громадянином світу.

Говорити для мене — це не проста вправа. Я завжди боялася слів — якщо тільки вони не надруковані на папері.

Я ніколи не відчувала себе комфортно оголеною.

Іноді мені здається, що мені вже тисяча років. Більшу частину життя я не відчувала себе молодою.

Мені не здається правильним щось приховувати: всі мої опудала стоять у моїй кімнаті. Вдома у мене як у зоопарку — ну, як в мертвому зоопарку.

Люди дивуються, коли дізнаються, що я насправді дуже домашня. Я не люблю ні клуби, ні вечірки. Після знімального дня я люблю прийти додому і влаштуватися біля вогню з келихом вина і хорошою книгою. Нудно, так?

Я блондинка, але фарбую волосся в чорний з п'ятнадцяти років, і цей образ приклеївся до мене намертво. Можливо, це мій спосіб ховатися.

Лос-Анджелес — це дуже жорстоке місце з чітко вибудуваною ієрархією. Якщо ти десь посередині — ти лайно, а якщо ти десь на дні — тебе просто немає.

Я була б не проти купити опудало носорога. Але останнє опудало, яке я придбала, — це марабу, дивний птах, схожий на стерв'ятника.

Я нічого не маю проти пластичної хірургії, але мені здається, це безумство — коли всі прагнуть однакового тіла.

Найгірше, що може зробити чоловік зі своїм зовнішнім виглядом, — це намагатися виглядати добре. Я люблю стиль «надів перше, що попалося під руку». Джинси і футболка — чим простіше, тим краще.

Ніяка я не тигриця. Скоріше вже чорний пудель.

Я, здається, гном.