Камінний хрест (новела)

новела Василя Стефаника

«Камінний хрест» — це епічно-психологічна новела українського письменника Василя Стефаника, написана 1900 року.

Цитати з новелиРедагувати

  •  

Та я вас просю, ґазди, аби ви, як мете на світу неділю поле світити, аби ви ніколи мого горба не минали. — звертаючись до односельчан

  — Іван Дідух
  •  

Догори ліз кінь, як по леду, а Івана як коли би хто буком по чолі тріснув, така велика жила напухала йому на чолі. Згори кінь виглядав, як би Іван його повісив на нашильнику за якусь велику провину, а ліва рука Івана обвивалася сітею синіх жил, як ланцюгом із синьої сталі. — опис Івана Дідуха в тяжкій праці

  •  

На тім горбі копали жінки пісок, і зівав він ярами та печерами під небеса, як страшний велетень. — опис горба

  •  

А ще Івана кликали в селі Переломаним. Мав у поясі хибу, бо все ходив схилений, як би два залізні кряки стягали тулуб до ніг. То його вітер підвіяв. — опис Івана Дідуха

  •  

Ви знаєте, що я собі на своїм горбі хресток камінний поклав... Такий тєжкий, що горб го не скине, мусить го на собі тримати так, як мене тримав. Хотів-єм кілько памнєтки по собі лишити. — про встановленого на горбі хреста

  — Іван Дідух
  •  

Як уходили назад до хати, то ціла хата заридала. Як би хмара плачу, що нависла над селом, прірвалася, як би горе людське дунайську загату розірвало - такий був плач. — прощання села з Дідухом

Цитати про новелуРедагувати

  •  

Стефаник сприймав і відображав землю як субстанційну силу, основу прадавнього буття. Його оповідання «Камінний хрест» нагадує давньогрецький міф про Сізіфа: Стефаник геніально описує, як Іван Дідух гранично напружено, мало не вростаючи в землю, стаючи подібним до коня і впрягаючись, як кінь, обробляє свій шматок землі – свій пагорб, зливаючись із землею, яка стала частиною його самого[1]. — «Великий майстер малої прози», 16.12.2021

  Тамара Гундорова
  •  

Стефаник багато писав про велику міграцію і переселення – його Іван Дідух із «Камінного хреста» лишив по собі, живому, хрест, бо їхав на чужину умирати. Він прощався зі своєю землею і з тим горбом, який, нарівні з конем, як худоба, ціле життя окультурював і обробляв. Іван їде за море – від злиднів. Данило із новели «Вона – земля» втікає від війни[2]. — «Українська класика на війні: Василь Стефаник», 18.04.2022

  — Тамара Гундорова

Див. такожРедагувати

ПриміткиРедагувати

ДжерелаРедагувати