Капутікян Сільва Барунаківна

Капутікян Сільва Барунаківна вірм. Սիլվա Կապուտիկյան (1919—2006) —  вірменська поетеса, прозаїк та публіцист, академік. Заслужений діяч культури Вірменської РСР (1970). Заслужений працівник культури Грузинської РСР (1980).

Капутікян Сільва Барунаківна

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Ідеш ти повз будинку мого, Такий спокійний і чужий такий ... А я шукаю тебе лише одного У чужому будинку - з надією і тугою. Кому потрапило на своєму шляху Мене готовий ти видати будь-який момент ... Тріпоче ім'я на вустах моїх, Але вголос боюся його вимовити.

У кришталевій вазі на столі твоєму Стоять квіти, подаровані мною. Ти не міняєш воду. День за днем Вони все нижче никнуть головою. І падають, як сльози, пелюстки, Торкаючись трохи твоєї сухої руки ...

	Слухай, сину мій, це повідомлення для тебе Від серця вашої люблячої матері З цього дня я доручаю тобі Найдорогоцінніше - Вірменську мову. — "Слова моєму сину"
	Listen, my son, to my message to you, From the heart of your loving mother, From this day I entrust you The most precious Armenian language

	Це я торкну вустами твої скроні, Це я тобі привиджуся в юрбі. Коли ж ти знов повернешся додому, До книг своїх похилишся чолом, Печальну казку, тільки нам відому, Тобі розкаже гілочка за склом, Зроблюсь димком твоєї сигарети, Неперебутим болем забриню… Згадаю дати і спитаю: «Де ти?», Вікно, як буря, навстіж розчиню, Ввірвуся в дім і спокій твій порушу, на п’ять хвилин у долі допрошусь… Змішаю все – життя, папери, душу… І вже навіки в пам’ яті лишусь…
	Էլեկտրավար փողոցներով երբ քայլես` Իմ հայացքը քեզ կցոլա լամպից լամպ. Ծառերի թավ թավիչները դիպչեն քեզ` Հոգնած դեմքդ կշոյեն ի’մ քնքշությամբ: Տուն գաս նորից, քո գրքերի մեջ սուզվես` Թղթերիդ մեջ ե’ս կերևամ վերստին, Ծխախոտի ծու~խ կդառնամ քո շուրթին, Լուսամուտից զեփյուռի հետ կգամ ներս: Լուսամուտդ փակես` մրրի’կ կլինեմ, Հո’ղմ կլինեմ ու կփշրեմ ապակիդ, Ու սենյա’կդ ու աշխա’րհդ կխուժեմ, Ու կխառնեմ թղթե’րդ, կյա’նքդ, հոգի’դ… Ո’չ, չե~ս կարող, ինձ չե’ս կարող մոռանալ:

Цитати про себе, Україну та рідний дім

Півтора роки тому Президент України Леонід Кучма вручив мені орден княгині Ольги. Був чудовий вечір у спілці письменників. Дуже люблю Ліну Костенко. Я перекладала її вірш про Христа, який продовжує вмирати у сувенірах, молитвах. Я особливо відчула це в Єрусалимі, який зовсім не справив на мене враження. Розкішний храм, блиск золота. Все це нівелює образ аскетичного Христа. — про те що єднає з Україною.

Це було так давно, тридцять-сорок років тому. У себе я відома як носій національного духу. Можливо, це надто пiднесено звучить, але це так. Майже 60 років тому я написала «Слово моєму синові». Спочатку завдяки цьому віршеві я стала популярною серед «спюрку» — так називають розсіяне по світах вірменство. Від ніжного поетичного вірменського слова «спрвел», що означає «розсіюватися, розстилатися,» утворилося цілком нове в нашому багатовіковому словнику, сповнене гіркоти і відчаю жорстке слово «спюрк». За радянських часів у Вірменії ці рядки не були такі популярні, а тепер вони у всіх на устах. Це не стільки любов до поезії, як до моїх поглядів, діяльності. Я завжди була на стороні народу, а не влади. — про любов до лірики.

Мій син, скульптор. Він двічі був одружений. Дружини закохувалися в Америку і виїжджали. Думали, що й він поїде слідом. Але син залишився тут. Три внучки розсіялися по світу. Одна — аж в Австралії. Інші мої родичі чекають на допомогу від мене. Бо я зi своєю академічною зарплатнею $ 150 вважаюся найбагатшою. А про гонорар за останні десять років ми забули. — про сім'ю.