Осадча Катерина Олександрівна

українська журналістка
(Перенаправлено з Катя Осадча)

Осадча Катерина Олександрівна (народилась 12 вересня 1983 року, Київ) — українська журналістка, ведуча програм «Світське життя», «Голос країни» (1-3, 6-8 сезони) та «Голос діти» на телеканалі «1+1».

Осадча Катерина Олександрівна
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати про себе

ред.
  •  

Я завжди любила історію. Крім того, вважаю, що класична гуманітарна освіта нікому ніколи не заважала.[1]

  •  

У моєму гардеробі співіснують речі як демократичних марок, так і дизайнерських. Українських дизайнерів та західних. А взагалі, я не шопоголік і мені більше до вподоби спонтанні покупки.[1]

  •  

Нічне життя – це не моє. У клубах буваю дуже рідко. Мій колишній чоловік за обов'язком своєї служби часто бував на вечірках, і я ходила з ним. До зустрічі з чоловіком у мене було багато знайомих-тусівників, і я так чи інакше відвідувала всі світські заходи, оскільки одним із критеріїв відбору у «Хроніки» було знання тусовки.[1]

  •  

Капелюшки для мене – це своєрідне хобі. Їх у моїй колекції понад 70-ти. Я купую їх у дизайнерів, привожу з поїздок... Ось нещодавно повернулася з Італії та привезла ще кілька.[1]

  •  

Вибір професії – це логічне продовження модельної кар'єри.[2]

  •  

У повсякденному житті головні убори ношу. Як я вже казала, це всілякі панами та пов'язки влітку, в'язані хутряні шапки взимку. Загалом головні убори я люблю. Вони всі безцінні! У моїй колекції є капелюшки Філіпа Трейсі та Стівена Джонсі.[2]

  •  

Кожна жінка має вибір: або вона повністю займається вихованням дитини, сім'єю, або вона займається кар'єрою, бізнесом. І головне вміння жінки – гармонійно поєднувати це. Коли жінка займається бізнесом або іншою серйозною роботою, їй у сто разів складніше достатньо часу приділяти сім'ї та дітям, тому такі жінки повинні встигати набагато більше за інших. Як я ставлюсь до свого життя? Поєдную, як вмію.[3]

  •  

Без макіяжу мене ніхто не впізнає, а коли я виходжу з літака вже в образі – стюардеси дивуються, як вони могли пропустити мене при вході.[3]

Цитати про роботу на телебаченні

ред.
  •  

Я не відчувала жодного дискомфорту, бо у програмі я не людина, а персонаж. Я граю роль з продуманою поведінкою та питаннями, з епатажним іміджем. Я продюсерський проєкт! У нас взагалі не люди, а проєкти... Адже ви помітили, що в реальному житті я зовсім не така, як на телеекрані? [1]

  •  

На світських заходах я працюю. Ніколи не їм на фуршетах і тим більше не п'ю. Голова від випитого у мене, звичайно ж, боліла, але випивала я не на роботі.[2]

  •  

Я себе спробувала у ролі ведучої великого вокального шоу, я веду "Світське життя", що подорожує по всьому світі. Ми беремо інтерв’ю у перших зірок світу. Ми розповідаємо і про політику, і про спорт, і про шоу-бізнес, і про кіно - абсолютно про все. Цей формат досить насичений і різноплановий – там не засумуєш. Ми висвітлюємо картину усього світу через призму світського життя. Тому всі колеги, які займаються нішевими проектами, можуть нам тільки позаздрити. Ми маємо багато рубрик – інтерв’ю один на один, маємо зірку в інтер’єрі, маємо подорожі з однією зіркою, маємо інтерв’ю тет-а-тет на проект-джанкетах, маємо інтерв’ю на світських вечірках. Тобто, цей 36-хвилинний формат поєднує в собі дуже-дуже-дуже багато всього. Тому я не бачу якихось підстав говорити про комфорт чи дискомфорт… Ми тільки ростемо у власних програмах, ми самі собі, всією командою ставимо мету і її досягаємо. І відбувається це кожного ефіру.[4]

Цитати про модельну кар'єру

ред.
  •  

За кордоном модельний бізнес можна назвати бізнесом, а у нас - ні. У нашій країні моделі платять 20 доларів за вихід, а раніше платили ще менше. При цьому дівчинка повинна мати взуття, кілька пар колгот і завжди мати гарний вигляд за свої гроші. У результаті моделі витрачають більше, ніж заробляють. За кордоном зарплати набагато вищі. Не скажу скільки, тому що ціни залежать від країни, рівня та досвіду моделі.[1]

  •  

Модельні промоутери одразу бачать, хто приїхав працювати моделлю, а хто займатися ще, наприклад, проституцією. Ніхто не стане тебе ні до чого примушувати, бо нікому не потрібні проблеми... У 18 років я повернулася до України, закінчила кар'єру моделі та захотіла працювати на телебаченні.[1]

  •  

Найважче у модельній професії – конкуренція, тут потрібно триматися своєї мети, постійно тримати себе у формі. Це дуже нестабільна робота. Свого часу мені було складніше, ніж учасницям проєкту (Модель XL), оскільки професійним моделям не обґрунтовують, чому «ні». А дівчатам, які приходили на кастинг, я намагалася пояснити своє рішення. У 14-15 років я була сама у Франції, Японії, без батьків, і могла покладатися лише на себе. Неодноразово чула «ні». Це загартовує. Потім ти все одно йдеш і робиш.[5]

  •  

Зауважу, що не всі дівчата з пишними формами можуть бути моделями. Вони мусять мати фігуру пісочного годинника – 120-90-120. Відомі у світі моделі plus size працюють над своєю фігурою значно більше, ніж стандартні моделі.[5]

Цитати про проєкт "Знайди своїх"

ред.
  •  

Ідея народилася буквально у перші дні війни, тому що в мережі активно поширювалися повідомлення про загублених дітей, дорослих людей. Я почала отримувати дуже багато таких запитів. Напевно, усі лідери думок, у яких велика аудиторія, стикалися з такими історіями: "Можливо, хтось бачив людину", "Можливо, хтось знайде рідних дитини"… І кількість такої інформації постійно зростала. Ми ж пам’ятаємо, як усі ми почувалися у перший тиждень війни, яким шаленим був потік інформації. [6]

  •  

Від ідеї до створення такого каналу пройшла буквально година. Я зателефонувала своїй подрузі – волонтерці, з якою ми товаришуємо з 2014 року, і ми одразу його запустили, почали приймати заявки. Ми не вибудовували стратегію розвитку, не думали про те, хто чим буде займатися. Усе робили в процесі.[6]

  •  

Ми приймаємо заявки на пошук через телеграм-бот або на сайті. Ці заявки обробляються. У нас працює великий підрозділ людей, волонтерів, які шукають списки переміщених осіб, тих, хто знаходиться у лікарнях тощо. І ці бази людей, кого шукають, і тих, кого ми знайшли – об’єднуються, і штучний інтелект видає шукачу певний результат. Ми постійно доробляємо, удосконалюємо ці механізми, перевіряємо усі можливі місця знаходження людей. Окрім того, ми заручились підтримкою Національної поліції та Національного інформаційного бюро, що дозволяє нам бути ще більш ефективними.[6]

  •  

Найважче – це усвідомлення масштабу трагедії. Розуміння того, наскільки багато є випадків, які ми не знаємо, як розплутати.[6]

  •  

Ми вибираємо історії, коли розуміємо, що ці люди перебувають десь в Україні, і їх зможуть побачити та знайти за допомогою наших випусків на телебаченні.І звичайно, важливий критерій відбору – коли рідні готові поділитися цими історіями на широкий загал. Не всі дають згоду на те, щоб їхня історія була показана.[6]

Джерела

ред.

Примітки

ред.