Клариса Ліспектор

Клариса Ліспектор (порт. Clarice Lispector; 10 грудня 1920, Чечельник, Україна — 9 грудня 1977, Ріо-де-Жанейро, Бразилія) — бразильська письменниця українсько-єврейського походження.

Клариса Ліспектор

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Книжка або чіпляє, або ні: питання розуміння ховається не в інтелекті, а у відчуттях.

Цитати з творів

Записки для молоді: про написане і пережите. Есе

Боже, я просто сама софістика. Насправді софізм як форма мислення завжди дещо приваблював мене і перетворився на один із моїх недоліків. — «справжній» роман

Завдяки софізму можна часто перемагати в суперечках – а я вже роками не сперечалася – й давати пояснення власним незрозумілим вчинкам і таке інше. Відтепер я хотіла б захищати себе таким чином: бо я так хочу. І цього достатньо. — справжній» роман

Коли пишу, мої спостереження, можна сказати, пасивні, вони настільки глибоко всередині, що пишуться в тому ж ритмі, що й відчуваються, майже без того, що називається процесом. — два способи

Наразі, незважаючи на те, що мені часто стає ліньки писати, іноді навіть мене охоплює стан, коли мені ще більш ліньки читати, ніж писати. Мене так само важко назвати освіченою, бо я не робила з написання книжок «професії» чи «кар’єри». — інтелектуалка? ні.

Писати, підкорюючись, – саме так це завжди відбувається, й саме так це відбувається зараз. Я слідую за собою, не знаючи, куди це мене приведе. Іноді слідувати за мною буває так важко – адже це навіть не пробиратися крізь туман, – що, врешті-решт, я здаюся. — «справжній» роман

Почнемо з того, що перо тепер не використовують. Крім того, найперше, писати на машинці чи як би там не було – це не означає писати за смаком. Ні, я не кажу про те, щоб пробиратися крізь туман, який назбирався, згустився всередині й потроху підіймається на поверхню, – доки не прийде, немов щойно народившись, те перше слово, яке висловить усе. — писати за смаком пера

Хоч це і великий ризик, але добре пишеться лише тоді, коли не знаєш, що відбуватиметься далі. — «справжній» роман

Щоб бути інтелектуалкою, треба передусім використовувати інтелект, а я цього не роблю: я керуюся інтуїцією, інстинктом. Щоб бути інтелектуалкою, треба слідувати культурі, а я настільки неначитана, що можу без зайвого сорому сказати, що й культури в мені немає. Я навіть не читала найважливіших творів в історії людства. До того ж я мало читала: я, втім, таки читала багато й жадібно, читала те, що потрапляло мені до рук із тринадцяти до п’ятнадцяти років. — інтелектуалка? ні.

Я бачу об’єкти, навіть не змішуючись із ними, бачу їх такими, які вони є. Тому іноді вони стають вільними, фантастичними, так, немовби були народжені, а не створені людиною. — «справжній» роман

Я добре знаю, що таке так званий справжній роман. Тим часом, читаючи його, з сюжетними поворотами й описами, я просто дратуюся. А коли пишу, то це вже не є класичним романом. Однак це саме роман. Щоправда, під час його написання мною завжди керує не що інше, як прагнення пошуку й відкриттів. Ні, не синтаксису як самого синтаксису, але радше наближаючись до найімовірнішого вияву синтаксису, і я таки наближаюсь до того, про що думаю, коли пишу. Крім того, мені найкраще думалося, якщо я не обирала мову. Я просто корилася. — «справжній» роман

Я писала лише тоді, коли відчувала раптовий потяг до цього, і лише тоді, коли дійсно цього хотіла. Я аматорка? Чи хто я така? Я – людина, серце якої не позбавлене чутливості, я – людина, яка зробила спробу втілити нерозбірливість, неосяжність світу у словах. Перш за все я – людина, серце якої б’ється з легкою радістю, коли їй вдається самою лише фразою передати щось зі світу людей або тварин. — інтелектуалка? ні.

Я сумую за собою. Я занадто прискіплива, забагато часу проводжу за телефоном, пишу поспіхом, живу поспіхом. А куди ж поділася я сама? Мені потрібно зробити духовну перерву і врешті зустрітися – врешті зробити це, як би страшно мені не було – із собою. — треба зупинитися

Час зірки

Книга називалася «Принижені та ображені». Дівчина замислилась. Можливо, вперше вона віднесла себе до певного соціального класу. Вона думала, думала й думала! Тож дійшла висновку, що насправді ніхто ніколи її не ображав, просто такий уже цей світ, боротьба тут не має сенсу, заради чого боротися?

На жаль, зараз я збагнув, що також нікому не потрібен, і навіть те, що я пишу, міг би написати будь-хто. Будь-який інший письменник, але це має бути чоловік, тому що письменниці можуть бути занадто слізливими та сентиментальними.