Луї-Фердінан Селін

Луї-Фердінан Селін — французький письменник і лікар.

Луї-Фердінан Селін

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Подорож на край ночі

• Нація… лише величезне зборисько таких голодранців, як і я, — замерзлих, каправих, із чиряками та нужею; їх зігнали докупи голод, холод, пошесті та болячки; вони прийшли сюди переможені, з усіх кінців світу. Далі їм іти нема куди — не пускає море. Ось, що таке Франція, отакі французи. (с. 20)
• Кохання — це безмежжя, дароване кожному собаці. (с. 20)
• Коли потрапив у військо, застрягаєш там надовго. (с. 22)
• Більшість людей помирає останньої миті; решта починає вмирати за двадцять, а то й тридцять років до правдивої смерті. Це найнещасніші. (с. 38)
• Усе найцікавіше відбувається, безперечно, в пітьмі: правдивої історії людства не знає ніхто. (с. 58)
• Звісно, ми звикли щодня захоплюватися нелюдами, і разом із нами ввесь світ шанує їх велич, хоча їхнє життя, коли придивитися пильніше, — це довгий, нескінченний злочин. (с. 60)
• Коли можновладці починають любити вас, це означає, що вони наміряються обернути вас у гарматне м'ясо. (с. 61)
• Людина — це торба на хробаків. (с. 95)
• Коли ненависть не пов'язана з жодним ризиком, людську глупоту вкрай легко схилити й намовити; знайдеться й привід. (с. 96)
• Військовий, коли не вбиває, — просто дитина. (с. 99)
• Християнин, у якого за плечима два тисячоліття, неспроможний утриматись, коли вулицею марширує полк. Його захоплює видовище, буяння ідей запаморочує голову. (с. 112)
• Запахи — останнє, що залишається від людей, речей і країн. (с. 142)
• Майже всі бажання голодранців караються тюрмою. (с. 156)
• Істина — це агонія, що не має кінця. Істина цього світу — смерть. Треба тільки вибирати — вмирати чи брехати. (с. 156)
• Торгівля і комерція — отой сифіліс світу, що всюди розхлюпує отруйну гниль рекламних обіцянок. (с. 158)
• Якби раптом не стало брехні, ввесь світ годилося б закрити на два або три покоління, бо люди б тоді не знали, про що їм говорити одне з одним. (с. 164)
• Люди з уявою нам на заводі не потрібні. Нам потрібні звичайні шимпанзе. (епізод прийому на роботу на завод Форда, с. 173)
• Оскільки однаково треба когось любити, з дітьми ризик набагато менший, ніж з дорослими, бо принаймні можна виправдовуватися сподіванням, що вирісши, діти будуть не такі лихі, як ми. (с. 187)
• Коли помирає дорослий, завжди відчуваєш задоволення, бо, як кажуть, на одного паскуду на землі стало менше, натомість коли йдеться про дитину, такої твердої певності нема: адже діти мають майбутнє. (с. 214)
• Священник давно вже думає про щось інше, а не про Бога, в якого ще й досі вірить церковний сторож. (с. 215)
• Молодість, можливо, — не що інше, як завзяте прагнення постаріти. (с. 217)
• В основі кожної музики слід чути мелодію без нот, створену зумисне для нас, — мелодію смерти. (с. 224)
• У кіоску звисають пласкі і вже трохи пожовклі вранішні газети — величезний артишок новин, що псується та гіркне. (с. 224)
• Свято — чудова нагода для формування характеру. Братися до такої роботи ніколи не рано. Малеча ще не знає, що за все треба платити. Дітлахи гадають, ніби дорослі за осяйними прилавками з власної доброти спонукають скористатися дивами, що їх вони нагромадили, порядкують ними й боронять їх з крикливими усмішками. Діти ще не знають закону. Батько-мати ляпасами втовкмачують їм закон і боронять від насолод. Але по-справжньому свято належить лише торгівлі. (с. 235)
• І в нас самих, і на землі, і, напевне, на небі страшніше тільки те, що досі невисловлене. (с. 244–245)
• Смерть, зрештою, трохи скидається на шлюб. (с.246)
• Спогади теж мають свій вік. Коли їх полишити плісняві, вони перетворюються на огидні примари, з яких аж скапує егоїзм, марнославство, брехня… Спогади зогнивають мов яблука. (с. 247)
• Багатіям нема потреби воювати самим, щоб напихати собі пельку. Вони, мовляв, дають людям роботу. Багатії самі, власноруч, зла не чинять. Вони платять. Люди роблять усе, щоб їм сподобатись, і ввесь світ задоволений. (с. 248)
• Коли нема грошей, щоб дати злидарям, краще мовчати. Розмовляти з ними про щось інше, ніж про гроші, — це майже завжди дурити їх і брехати. (с. 249)
• Коли поміркувати про те, як скажімо, формуються і виходять слова, наші фрази відразу потьмяніють на небезпечному тлі свого заслиненого декору. Механічні зусилля під час мовлення ще складніші й важчі, ніж дефекація. Віночок м'ясистої плоті — рот — конвульсивно скорочуються, свистить, дихає, бгається і пропихає найрізноманітніші липкі звуки крізь сморідний гострокіл карієсних зубів. Яка нестерпна кара! (с. 251)
• Бути закоханим — дурниця, куди важче — берегтися від розпаду. Покидьки не прагнуть ні увічнення, ні розвитку. Ось чому ми набагато нещасніші за лайно. (с. 251)
• Ось вони, наші найлюбіші тортури: бути збіговиськом атомів, напханих у нашу шкуру й підперезаних пихою. (с. 252)
• Страждання — немов бридка жінка, з якою тобі судилося побратися. Може краще бодай трохи її полюбити, ніж оженитися й гризтись з нею до скону? Вбити ж її не можна. (с. 257)
• Коли ти молодий і ще нічого не зазнав сам, усе сприймаєш за прикрощі кохання… (с. 269)
• Як нема змоги часто зустрічатися, важко посваритися, а це вже неабищо. (с. 271)
• Божевілля — це звичайні людські думки, але надійно замкнені в якійсь одній голові. Навколишній світ уже не проходить крізь ту голову, й цього досить. Замкнена голова — наче озеро, в яке не впадає і з якого не витікає жодна річка, — осереддя зарази. (с. 304)
• Жах полягає в тому, що за дрібний загальний ідеал, за надлюдину, з ранку до вечора видає себе кульгава й нікчемна підлюдина. (с. 306)
• В нас уже повні руки того, що зостається від розуму, — огидного, липкого, смердючого паскудства. (с. 310)
• Не питайте в людини, щаслива вона чи нещасна, а тільки спитайте, чи ще спроможна спати. Якщо так, усе гаразд. Цього досить. (с. 314)
• Людина ніколи достатньо не стережеться слів, їй здається, ніби вони нічого не варті, не криють в собі жодної небезпеки; здається, ніби слова — лише легенькі подихи, тихі звуки, ні холодні, ні теплі, а коли вони потрапляють до вух, їх миттю поглинає безмірна млява сіра нудьга, що панує в мозку. Отож люди не стережуться слів, і настає лихо. (с. 355)
• Зацькував і прогнав рештки жалощів, що їх ретельно ховав у собі, наче гидку пігулку. Випхав жалощі через анус разом з калом. (с. 362)

Про відвідини радянської Росії

• «Я повернувся з Росії. Який жах! який нікудишній блеф! яка брудна і безглузда історія! Як усе це гротескно, теоретично і злочинно!»
•  «Все це огидно, страшно, немислимо бридко... Брудно, бідно — огидно. Тюрма. Всюди поліція, бюрократія і страшенний хаос. Все блеф і тиранія»

Джерела

• Луї-Фердінан Селін. Подорож на край ночі / пер. з французької Петра Таращука. — Київ: Юніверс, 2000.