Манойленко Юлія Анатоліївна

	Манойленко Юлія Анатоліївна
	Стаття у Вікіпедії
	Медіафайли у Вікісховищі

Манойленко Юлія Анатоліївна (народилась 28 березня 1979 року в селі Ждани Лубенського району Полтавської області) — українська поетеса і прозаїк, членкиня НСПУ, авторка дев'яти книг, лавреатка літературних премій.

Цитати про себе

Люблю Григорія Сковороду, зараз багато працюю з матеріалами про його життя і творчість. Можливо, тому так близько відгукуються його погляди у моєму серці.^[1]

Цитати про роботу

Я відчуваю тепло ваших сердець і виникає непереборне бажання спілкуватися з вами. – Ви відчуваєте те, про що я пишу, і це нас зближує.^[1]

- Смальта для мене - це не тільки кольорові скельця, якими викладені мозаїки. Це для мене вся Україна. З кольорових скелець. Це і ікони, і давні Київські храми, і давні українські храми. Це і Дніпро, і Ворскла, і Канів, і все, що нас єднає з Україною.^[2]

«Роси серця»

Навесні, коли прийдуть додому
З небес вітряки,
Вишиватиму будням сорочку
По білому білим,
І нестимуть нестримно
Життя до старої ріки
Ті струмки, що іще
З полотняної стежки не стліли.^[3]

Біла нитка до білого
Тулиться, вірні птахи
Завертають з далеких країв
Своє щастя крилате.
Вивільняються з криги
Зими гомінкі береги
Навесні, коли хочеться в небо
Й самому піднятись.^[3]

Коли багато болю, плаче небо,
Коли багато сонця, плаче тінь.
І цвіт замріяно-холодний,
Той цвіт холодний,
В долонях грію, долоні мерзнуть,
Понад безодні.
Понад самотність, понад одчайність,
І крик покути,
Мені б минути, мені б крізь терни…
Та є кордон, та є глибокий слід,
Який не можна зрадить, обминути.
Відтяті крила і кривавий піт,
З минулого вертається покута.
^[4]

Земле свята українська,
Страднице моя вишивана,
Знову народиш Івана,
Що буде тебе розпинать. ^[4]

Усе змішалось: люди, біль, слова,
Минуле визирає з-за причілка.
Ти будеш жати, бо уже жнива
А десь за гаєм ще луна сопілка.^[4]

Я і Господь,
Господь і я,
Без тебе «я» мого немає,
Бо шепочу Твоє ім’я,
Тебе на поміч прикликаю.^[4]

Хресний шлях – він завжди тяжкий…
Ще будеш падати і підійматись,
Не озирайся, по сліду інші йдуть.
Христос смиренно ніс Своє розп’яття,
Його стежина виросла у путь.^[4]

Ти, свободо, як хліб, глевка,
І кривава, як маки в полі,
Чи ж народ на тебе чекав, а чи знову продасться в неволю?^[4]

Ранкові мрії стомлених беріз,
Їм очерет щось лагідно шепоче,
І сходить сонце, полум’яний спис, піднявши проти таїнств ночі.^[4]

Падаю стрімко у тиху небес течію,
Глянь, там, де квітка схилила голівку красиво,
Дихають трави і камінь у мох зодягнувсь,
Все виглядає у вирі життєвого дива.^[4]

«ОблачЕння суцвіть»

Ви мовчите й мовчанка Ваших слів,
Цвіте барвінком, зорить ніжно хмелем.
Пливе світанком по святій землі,
В минулому зоставивши пустелю.
Слова по небу з чумаками йдуть,
І котять Віз, і гомонять із Богом.^[1]

У баби Варки стелиться огуд,
Зародять огірки коло порогу.
Де оживає радістю сага,
З туманами душа чиясь витає.
Ви мовчите, бо проступила грань,
Коли кохання називають раєм.^[1]

Слідами смальти

Запахне сіном, сіном і печаллю
І катищем, якого вже нема.
І треба далі. Треба далі, далі…
Бо вже зима. Бо вже таки зима...
… немов іконостас. ^[2]

Джерела

Примітки

[Юлія-1] а ^б ^в ^г https://kultura-poltava.gov.ua/novyny/kozhne-slovo-brinit-kozhne-slovo-umie-movchati/

[Манойленко_Юлія-2] а ^б https://irt.pl.ua/news/19726/

[Манойленко-3] а ^б https://web.archive.org/web/20200101180514/http://ukrainka.org.ua/yuliya-manoylenko

[Роси_серця-4] а ^б ^в ^г ^д ^е ^ж ^и http://zorya.poltava.ua/rosi-sercja-julii-manojlenko/

[1]

[2]

[3]

[4]