Марліс де Мунк

Марліс де Мунк (нід. Marlies De Munck) — бельгійська філософиня, спеціалістка з філософії музики. Авторка низки книжок, зокрема «Досвід музики: есеї про музику й філософію» (2014), «Чому Шопен не хотів чути дощ (та інші питання з філософії музики)» (2017), «Близькість: мистецтво та освіта після COVID-19» (у співавторстві з Паскалем Ґіленом, 2020).

Марліс де Мунк

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Безперечно, ми гадаємо, що соціальні, бо маємо соціальні медіа. Але цього недостатньо для соціального функціонування. І коли неочікувано почався локдаун, люди більше не змогли зустрічатися одне з одним та опинилися ніби в бульбашках. Я не могла бачити своїх батьків і братів, тому почувалася якось дивно й неправильно. Але потім заспокоїлась і запитала себе: як часто ми бачилися раніше, до карантину, чи був у нас узагалі налагоджений контакт

Відсутність живого спілкування з моїми студентами забирає можливість побачити або відчути їхню реакцію на сказане, побачити мову тіла, невербальну комунікацію. І тому я бачу, як електронні методи освіти зараз повністю змінили ставлення одне до одного — студент може слухати мене й паралельно займатися своїми справами. Знижується рівень концентрації уваги — молодь не звикла слухати інформацію понад вісім хвилин. Коли ви йдете на концерт, то слухаєте його весь, а в ютубі можете просто вимкнути відео. Тому, вочевидь, освіта втрачає якість сприйняття через дистанціювання.

Дивитися фільми на Netflix — не те саме, що піти в кіно. Слухати наживо концерт або просто увімкнути диск — абсолютно різні речі. Ми маємо просто розуміти, що одне задоволення не замінить іншого. Питання — як пристосуватися і знайти баланс.

З початку пандемії один з найпростіших шляхів — це запитати: «Що пішло не так?», торкнутися проблем екології, а також говорити про відповідальність одне перед одним.

Карантин — тимчасове явище, яке дало нам шанс ширше побачити картину світу й того, що насправді відбувається з людством. Зокрема, міське життя з його темпом теж впливає на ізоляцію — ми не знаємо імен наших сусідів. І саме зараз побачили, як на наш світ і спілкування, на сприйняття культури й освіти ще більше вплинула діджитализація. Наприклад, ми обираємо певну онлайн-платформу й викладаємо студентам, однак водночас ніби втрачаємо з ними зв’язок.

Ми маємо розуміти, що урбаністична близькість може згодом перетворюватися на певну інтимність, але не романтичну й не таку, як у дитини з мамою. Треба шукати її в культурних заходах, які є тим самим клеєм, що з’єднує. Тобто ви приходите в концертний хол і хоча не знаєте одне одного, проте відчуваєте єдність через схожі переживання, через мистецтво. Потім повертаєтеся додому й маєте відчуття, наче провели час зі схожими на вас і водночас споглядали щось красиве та важливе. Така близькість може з’являтися тільки тоді, коли ви занурюєтесь у культурні простори, а не в метро, транспорті чи в супермаркеті.

Ми пояснюємо, що близькість потрібна, проте як її вимірювати — невідомо. Ти можеш здати тест на коронавірусну інфекцію, але не можеш таким самим шляхом виявити рівень самотності й кількість близькості.

Надважливе питання — роль новітніх технологій і як з ними порозумітися. Наприклад, ще до пандемії ми не розуміли, як зупинити онлайн-булінг, через який страждають діти, що дуже багато часу проводять у соцмережах і мають великі проблеми зі спілкуванням на вулиці. Зараз ця проблема стала ще актуальнішою. Важливо розуміти, що соціальні медіа не мають нічого спільного з публічними просторами.

Наша книжка «Близькість. Мистецтво й освіта після COVID-19», коли ми показали її колегам-учителям, відкрила нам очі на те, наскільки ми насправді залежимо від контакту з іншими людьми.

Треба бути з людьми в єдиному смисловому полі, у контексті, в події, на фестивалі, де ви розділяєте емоції. Тому важливо створювати такі простори. Над цим мають думати й працювати також архітектори, щоб створювати потрібні будівлі, проєктувати міста, щоб люди не залишались у своїх бульбашках-проблемах наодинці, а виходили назовні й дивилися, слухали та відчували, тобто переживали новий досвід.

У мене троє дітей, і я постійно запитую себе, що для них важливо та чого їх варто вчити. І, напевно, дійшла висновку, що треба вчити любові. Сподіваюся, вони стануть хорошими людьми, коли любитимуть себе, друзів і світ.

У сучасній західній культурі виникло багато чорних дір, насамперед у наших знаннях і способах мислення. Наприклад, виникає запитання, як ми вимірюємо свою соціальну значущість? Чи визначає її кількість лайків? І, звісно, це ілюзія, що увага до нас у соцмережах додає нам упевненості. Тому я вважаю, що серед серйозних речей, які мають зробити філософи, — це почати говорити про важливіші цінності в житті, які не вимірюються онлайн.