Маріс Рієкстінш

Ма́ріс Ріє́кстінш (латис. Māris Riekstiņš), нар. 8 квітня 1963, Рига) — латвійський державний діяч. Дипломат.

Маріс Рієкстінш

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Анексія Криму була сюрпризом для багатьох, але не для Риги, Таллінна чи Варшави. Для нас поворотним був уже 2008 рік, війна з Грузією стала тривожним дзвінком будильника: прокидайтеся, справи в Росії йдуть не в той бік, в який хотілося б. І з 2014 року вже розпочиналася перебудова відносин із Росією, почали розроблятися нові плани щодо оборони наших країн. Але тільки повномасштабна агресія 2022 року перекреслила всі ілюзії, які могли мати місце щодо можливості конструктивного партнерства з РФ. Але це вона, а не НАТО, обрала такий шлях, і не Москві сьогодні казати, що Альянс комусь загрожує. Адже не НАТО пішло з танками на територію іншої європейської держави. Це зробила Росія – порушуючи всі міжнародні правила.

Війна, розв'язана Москвою дуже близько до наших кордонів (і пережитий досвід окупації 1940 року), змушує нас гостріше дивитися на ситуацію. На ті загрози, які походять із сьогоднішньої Росії. Невипадково у базових документах НАТО тепер чітко зазначено, що основною загрозою для всього Альянсу є Росія. Із цього ми й виходимо. При цьому нам здається, що якнайшвидше членство України в НАТО може сприяти вирішенню цієї фундаментальної кризи на нашому континенті. Проте є країни, які вважають, що момент для формального запрошення України до Альянсу ще не настав. Що ж… Продовжуватимемо вести з ними дискусію, переконуватимемо.

Деякі політики, насамперед у Росії, із пропагандистських міркувань намагаються наголошувати на розбіжностях, які є в ЄС чи НАТО. Так от, комюніке – одноголосний документ! І те, що в ньому записано, підтримується як балтійськими країнами, так і Німеччиною, Америкою, Туреччиною. І найновішим членом НАТО – Фінляндією. Й Угорщиною. Тобто протиріч за оцінками, формулюваннями, завданнями, зазначеними в Комюніке, – немає. — Про комюніке за підсумками Вільнюського саміту

Кожна країна Альянсу має право вето. І це означає, що потенційний член має однаково активно працювати з усіма. Щоправда, деякі, найчастіше у Москві, говорять із цього приводу: мовляв, як Вашингтон скаже, так і буде. Ні, все не так. Приклад із Швецією це переконливо показує. Туреччина мала свою думку, і президент Ердоган заявив про підтримку членства Швеції тільки в перші години Саміту. (І попереду ще голосування у турецькому парламенті).

НАТО є структурою, яка об'єднує демократичні країни. І в кожній – своя політична динаміка, свій виборець, який має ті чи інші пріоритети, за якими він обиратиме політиків на наступний цикл. Тому ухвалення рішення іноді виявляються більш тривалим процесом. Але це краще, ніж ситуація в авторитарних системах, де одна людина може ухвалити рішення за хвилину. Але воно виявиться хибним, оскільки в таких країнах немає системи checks and balances , наприклад, парламенту, який запитує в уряду про результати роботи…

У комюніке саміту близько 90 параграфів. І серед них немає якогось одного чи кількох найважливіших. Бажано читати їх усі, перетравлюючи природну в цьому випадку бюрократичний мову. Тут важливо все! Взаємини із Росією. Відносини з Китаєм. Тероризм. Кіберзагрози. Відносини з іншими партнерами у світі. Інтеграційні плани. Кожен параграф має дуже вагоме навантаження. Тому так, це був дуже хороший, насичений, «робочий» саміт, який дає основу для роботи в перспективі наступного саміту. І вже треба починати дивитись у тому напрямку. — Про комюніке за підсумками Вільнюського саміту

Усвідомлюючи всю умовність історичних паралелей, все ж таки нагадаю той шлях, який ми проходили в 1990-2000-х. Тоді з боку НАТО також чекали певних реформ у Латвії. Або в Естонії. Або у Чехії. І не тільки реформ у сфері оборони, а й у функціонуванні демократичних інституцій, наприклад, підзвітності військових структур цивільним, норм збереження державної таємниці тощо. Отже, від нас тоді теж чекали реформ. Так і зараз – у тій же декларації G7 досить чітко розписано, чого чекають від України, які напрями подальших реформ: правова, судова система, антикорупційні механізми, реформи у сфері економіки, у сфері безпеки і так далі, і так далі.

Я дуже добре пам'ятаю ті роки, коли Латвія, Чехія, Польща, інші країни наполягали на тому, що бажають вступити до Альянсу, що зроблять вагомий внесок у забезпечення спільної безпеки. Ми також не соромилися рішуче оголошувати свою позицію. Проте в деяких столицях, у деяких політичних колах тоді, у 90-х, до цього ставилися надзвичайно насторожено. Коли у 1993-1994 роках країни Балтії заявляли про своє рішення, дехто казав нам: «Що ви! Це неможливо. Цього ніколи не буде! Вгамуйтеся…». Однак ми переконали опонентів, після чого було запрошення до Альянсу 2002-го, членство 2004-го. Але ж це прийшло не просто так. Щоб з нами погодилися всі члени НАТО, десять років ми вели дуже ретельні дипломатичні переговори, кампанії лобізму.