Матіос Марія Василівна
Марія Василівна Матіо́с (нар. 1959) — українська письменниця.
Марія Матіос | |
«Я Марія Матіо́с, мати бджіл і мати ос» | |
Стаття у Вікіпедії | |
Медіафайли у Вікісховищі |
Цитати
ред.
# А Б В Г Д Е Є Ж З И І Ї Й К Л М Н О П Р С Т У Ф Х Ц Ч Ш Щ Ю Я |
В
ред.Виборцеві ніколи думати, що влада плеще в долоні саме від такого анемічного виборця, бо як не піде він, влада має п’ятнадцять варіантів сфальсифікувати нібито саме його прихід на виборчу дільницю. Але вже з потрібним владі результатом[1]. |
Д
ред.Дуже важко і однозначно легко писати чесно, не замовчуючи невигідного, і не ідеалізуючи позитивного. Я такий баланс намагаюся тримати в усіх своїх книжках. Хоча я відкрита до дискусій з будь-якого питання. Хоча слід розуміти, що художній твір – це не історична дисертація[2]. |
К
ред.Л
ред.М
ред.Мені здається, що справжня література, романна література – це література великих пристрастей. Це мій постулат, і я від нього не відмовлюся як письменник, що світові тенденції відбивають саме романи. Епічні полотна. Мені здається, що тільки в епічних речах нуртують невигадані пристрасті, що тільки у романній розповіді «робиться» справжнє життя. І обсяг твору насправді не має значення. Має значення концентрація життя на сторінці книжки[6]. |
Н
ред.Народившись в українському селі в кількох десятках кілометрів від колишніх німецьких колоній Августендорф, Александердорф, Катарінендорф – нинішні села Банилів, Черешенька, Багна Вижницького району, я не знала, яким чином і на яких умовах відбулося переселення німців зі Швабії, Баварії, Богемії в Буковину, як і не знала про примусове переселення «додому, в райх» 45 тисяч буковинських німців восени 1940 року, після того, коли внаслідок пакту Молотова-Рібентропа Північну Буковину «взяв у свої «возз’єднавчі» лещата» Сталін, при цьому нахабно (поза умовами пакту) прихопивши суто румунську Герцу, яка ніколи не мала жодного стосунку до українських земель чи змагань за Україну[2]. |
Нині є багато гарячих і нетерплячих голів. Я би декому з них кухоль води з гірського потоку на тім’я вилила, або дала би прутиком по штанцях. Бо радикальними гаслами спілкуються у світі терористи і бойовики. Ті, що беруть заручників[1]. |
П
ред.Перед тим, як сказати «так» чи «ні» будь-якій пограничній ситуації, я роблю три незмінні речі: дивлюся в паспорт, тоді в дзеркало, а після того розгортаю на підлозі дві величезні карти – намальовані фамільні дерева по обох батьківських лініях. Це дуже помічне, кажуть у нас на Буковині, бо ти бачиш, за ким ти йдеш слідом. І чи маєш ти за чиїми слідами йти взагалі[1]. |
У
ред.Українські письменники, відчуваючи цю похапцевість читацького інтересу, не такі вже й щедрі на великі романи. Тому не варто ідеалізувати українського читача, якому легше порпатися у фейках найнижчого ґатунку чи в «мережевому» лайні, аніж узяти до рук книжку. Статистика, яка стверджує, що семеро з десяти українців за рік не прочитали жодної книжки, – більш ніж переконливий аргумент писати для кожного письменника, як би це парадоксально не звучало[2]. |
У мене було багато резонів внутрішньо збунтуватися і вийти із кокона творчості. Нинішня влада два роки мене з цього кокона дуже активно виштовхувала. І таки виштовхнула[1]. — Про рішення піти в політику, 2012 |
Ц
ред.Цензурована, кастрована, спалена історія, на якій минуло багато моїх свідомих років, особливо історія історичних персон різних національностей, суспільного статусу і статків, які свого часу робили «погоду» в цьому краї, скидалася на обрубки, а не на повноцінне життя. І я, сама того не передбачаючи, як кріт, пройшлася у книжці 225-ма роками історії, так чи інакше пов’язаної з Буковиною[2]. — Про книгу «Букова земля» |
Ч
ред.Чи не увесь український політичний і культурний дискурс за останні півтора-два роки щодня сходить на пси, як кажуть в моєму селі, точніше, зійшов на тотальні комікси і 73-відсоткову «ржачку». Тому особливо розраховувати чи сподіватися від публіки бажання читати великі книжки – то є неабияка сміливість, щоб не сказати, наївність[2]. |
Читач такої літератури – епічної, романної – є завжди. Він просто то приходить, то відходить. Хвилями. |
Щ
ред.Щоб зламати людину, не конче кидати її до в’язниці. Я крайнощів не люблю ні в чому, але жодного сантиметра власної гідності також не віддаю ніколи і нікому. Хтось називає це впертістю. Інші – позицією[1]. |
Я
ред.Я думаю, що, коли би в українській політиці існувала бодай би зародкова політична культура компромісу, ми не мали би тої ситуації, яку маємо нині щодо мовного закону. «Мовна» проблема закорінена в політиках, а не в суспільстві[1]. |
- Я Марія Матіо́с, мати бджіл і мати ос.[7]
Я переконана, що підхоплювані і нашими деякими «умами» «закидони» північного сусіда про необхідність федералізації України чи ще про якусь політичну темряву, врешті-решт, змусять українських політиків-державників звернутися до світових історичних аналогій у сфері налагодження суспільної згоди[1]. |
Я хотіла написати гімн землі, яка мене народила і благословила на працю. Я хотіла відшукати ті часи, коли Буковина ставала авансценою європейської політики і європейських подій. І я хотіла мати підтвердження цьому в документах. Такі документи знайшлися в архівах Відня, Києва, Чернівців, у приватних колекціях[2]. — Про книгу «Букова земля» |
- Я як письменник хочу вчити людей любити, а не ненавидіти. Я хочу, щоб люди були людянішими…[3]
Примітки
ред.- ↑ а б в г д е ж Марія Матіос: Нинішня влада виштовхнула мене з кокону творчості
- ↑ а б в г д е Марія Матіос: Не кожна нація уміє себе захищати як воїн, а не як паяц
- ↑ а б в Марія Матіос: Цього дня ми чекали, як діти Великодня, Україна Молода.
- ↑ Володимир Мельников. Українці - не папуаси// Синій зошит, с.63
- ↑ Марія Матіос. Щоденник страченої
- ↑ а б https://rozmova.wordpress.com/2013/04/14/matios-pro-literaturu-v-ukraini-hovoryat-poshepky/ Марія Матіос: Про літературу в Україні говорять пошепки, як про срамну хворобу
- ↑ МАРІЯ МАТІОС: «Я НЕ ВТОМЛЮЮСЯ ЖИТИ» (30.05.2003)