Нарцис (міфологія)

Нарцис, рідше Наркіс (грец. Νάρκισσος) — син річкового бога Кефісса й німфи Ліріопи, що славився своєю красою. Був настільки гордий, що зневажливо ставився до тих, у кого були до нього почуття. Зневажені молили небо про помсту за їхні кривди, і Немезида відповіла на їхні прохання. Тож одного разу, бажаючи вгамувати спрагу, Нарцис схилився над струмком і побачив своє обличчя у відображенні. Власна краса вразила його. Він закохався сам в себе. Весь світ став до нього байдужим, він не їв і не пив, аж доки не помер від туги. На місці його смерті виросла чудова квітка з білими пелюстками.

Нарцис (міфологія)

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Сина в свій час повила, що й тоді вже був гідний любові. Ніжне дала йому ймення — Наркіс. Про долю хлопчини — Чи довголіття судилось йому — віщуна запитали. Долі провидець на те: «Якщо сам себе не побачить».

Гордість незламна, проте, заховалась під виглядом ніжним: Жодна в ту пору з дівчат, жоден хлопець його не торкнулись.

Як їй хотілося словом ласкавим його перестріти, Вилити просьбу свою! Та якби ж то не вперта природа: Першій промовити слова не дасть.

Краще помру, та не буду тебе звеселяти собою!

Сором обпік її. В дикому лісі зневажена німфа Криє обличчя своє, у відлюдних печерах ночує. Пристрасть не гасне, проте; роз'ятрює душу й зневага.

Хтось із покривджених, руки до неба піднявши нарешті, — «Сам хай полюбить, та хай дотягтись до любові не зможе!» — Мовив, — і це справедливе прохання Рамнусія вчула.

Поки хиливсь над струмком, побачив себе — й закохався В мрію без тіла; гадає, що тілом є хвиля холодна.

Прагне, безтямний, себе; він і хвалить, і хвалений — він же. Рветься до себе ж таки: сам запалює, сам же — палає.

Та відтіля відійти йому годі: ні їжа не вабить, Ні відпочинок; лежить на траві в холодку і жадливо П'є безтілесну красу, в незворушну задивлений воду.

Бачу ось мрію свою, але що мені з того: до неї Не дотягнуся — ось так обманутись закоханий може!

Не такий я на вік та на вроду, Щоб уникати мене: пропадали ж бо німфи й за мною!

Він — це я сам! Я збагнув. Мій образ мене не обдурить! Палом до себе пройнявсь я; вогонь і ношу, й роздуваю.

Смерть не страшна мені: вмерши, од болю звільнися; одначе Той, кого я полюбив, хай ще довго живе після мене. Нині ж обом нам в одній треба вмерти душі нашій спільній

Весь непомітним охоплений полум'ям никне повільно. Вже не цвіте, як раніш, на лиці білосніжнім рум'янець; Сили, снаги вже нема, пощезали принади недавні. Далі — вже й тіло, що бідну Ехо полонило, зникає.

Тіла ж ніде не знайшли, натомість — шафранної барви Квітку, в якої довкіл пелюстки, мов сніжинки, біліли.

Образ у літературі

І ще глибший сенс прихований у розповіді про Нарциса, який, не в змозі осягнути невиразний і болісний образ, що він його побачив у водоймі, шугонув у воду і втопився. Адже ми також бачимо цей образ у всіх річках і океанах. це образ незбагненної омани життя — ось яка відповідь.

Нарціс в ставок упав і згас, А красень був, яких немає, Хоча, здається, вівці пас, — Щасливий той, хто не кохає.

Отже Нарцис не хіромантик і не анатомік, а просто він побачив у собі самім головний пункт машини — царство Боже. Се він пізнав себе, знайшов у мертвім живе, у тьмі світло, мов дьямент у бруді або як евангельська жона золотий у сміттю. От він дійсно пізнав людину і може похвалитися — „знаю чоловіка“.

Колись одного дня, немов передразнюючи Нарциса, він поцілував чи, точніше, вдав, ніби цілує ці намальовані уста, що тепер так злостиво кпили з нього.

Джерела

Публій Овідій Назон. Наркіс // Метаморфози; Пер. з латинської: А. Содомора. — Київ: Дніпро, 1985. — С. 58–62.