Відкрити головне меню

Вікіцитати β

На Західному фронті без змін

«На західному фронті без змін» — роман німецького письменника Еріха Марії Ремарка. Події відбуваються під час Першої світової війни, розповідь ведеться від двадцятирічного солдата німецької армії.

ЦитатиРедагувати

 
Обкладинка першого видання роману.
  • Я дивлюся собі на чоботи. Вони величезні, незграбні, холоші заправлені в халяви, коли стоїш у цих широченних чоботях, здаєшся товстим і дужим. Та коли ми йдемо купатися й роздягаємось, стегна і плечі у нас знову стають вузькими. Тоді ми вже не солдати, а майже хлопчаки, ніхто не повірив би, що ми можемо тягати на собі ранці. То якась дивна мить, коли ми стоїмо роздягнені: тоді ми не на службі і почуваємо себе майже як цивільні.
  • Коли ми купалися, Франц Кеммеріх ставав зовсім малий і тоненький, наче дитина. I от він лежить, чому, скажіть мені, чому? Треба було б провести повз це ліжко ввесь світ і сказати: це — Франц Кеммеріх, йому дев'ятнадцять з половиною років, він не хоче помирати. Не дайте йому померти!
  • Ми вже не молодь. Ми вже не хочемо завойовувати світ. Ми втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя і світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.
  • Дні, тижні, роки, що ми їх пробули тут, на фронті, ще раз повернуться до нас, і наші вбиті товариші повстають тоді з-під землі й підуть поруч із нами; ми матимемо ясні голови, ясну мету і підем пліч-о-пліч із нашими вбитими товаришами, несучи на собі фронтові роки, — та проти кого ми підемо, проти кого?
  • Це добре діє, коли я називаю себе на ім'я. Здається, то говорить хтось інший, що має наді мною велику владу.
  • Ми завжди бачимо все занадто пізно. Чому нам не кажуть про те, що ви такі самі нещасні бідолахи, як і ми, що ваші матері так само побиваються за синами, як і наші, і що ми з вами однаково боїмося смерті, однаково вмираємо і однаково страждаємо від ран… Даруй мені, хлопче, хіба ти міг бути мені ворогом?
  •  — Мені здається, що це наче якась лихоманка,— каже Альберт.— Ніхто начебто не хоче війни, аж раптом вона вже тут. Ми не хотіли воювати, інші твердять те ж саме, а проте вже півсвіту воює.
  • Чийсь наказ перетворив ці тихі постаті в наших ворогів; інший наказ міг би перетворити їх у наших друзів. Якісь люди, що їх ніхто з нас не знає, сіли десь за стіл і підписали угоду, і ось уже кілька років нашою найвищою метою стало те, що звичайно все людство вважає ганьбою і за що найтяжче карає.
  • Безпорадні, як діти, і досвідчені, як старі люди, ми жорстокі, і сумні, і несерйозні,— мені здається, ми вже пропащі.
  • Що сталося б із нами, якби ми збагнули все, що відбувається на фронті!
  • Держава і батьківщина — це таки справді не одне й те саме.
  • І я знаю: все, що тепер, поки ми на війні, потонуло в нас, немов каміння, після війни знову спливе на поверхню, ось тоді й почнеться боротьба між життям і смертю.
  • …анекдот про військового лікаря: на комісії він викликає за списком людей, і, коли до нього чоловік підходить, він, не дивлячись, оголошує: «Придатний до служби. Нам на фронті потрібні солдати». От якось до нього підходить чоловік на дерев'янці, а лікар знов оголошує: «Придатний».
  • — І тоді, — Кач підсилює голос, — чоловік каже лікареві: «Дерев'яну ногу я вже маю, але якщо я тепер знову попаду на фронт і мені відірве голову, тоді хай мені зроблять дерев'яну голову, і я стану військовим лікарем».

ДжерелоРедагувати