Носов Микола Миколайович

радянський дитячий письменник

Мико́ла Микола́йович Но́сов ((10) 23 листопада 1908, Київ — 26 червня 1976, Москва) — радянський письменник, автор знаменитої трилогії «Незнайко».

Носов Микола Миколайович
Стаття у Вікіпедії
Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

ред.

З автобіографічної повісті «Тайна на дне колодца»

ред.
  •  

...наш маленький білий будиночок із зеленим двосхилим дахом, без жодних прикрас, здається надто простеньким і навіть бідним у порівнянні з розкішним «замком» (будинком Капійковського), але якби мені запропонували, я б не погодився помінятися з Капійковским будинками, тому що наш будинок – рідний, а будинок Капійковського мені чужий ... з ганку нашого будинку мені добре видно, як по залізниці проносяться потяги. Це велике задоволення – побачити їх[1]...

  •  

...я сиджу за столом на заскленій веранді і п’ю чай з молоком. За вікнами на яскравому сонці мерехтять своїм сріблястим листям берізки, літають метелики, дзижчать метушливі мухи, плавно проносяться діловиті бджоли.
Крізь вікна і у відкриті навстіж двері мені видно майже всю ділянку, на якій стоїть наш будинок. Перед самим будинком – клумби з квітами. Я вже знаю назву багатьох з них. Ось пахучі, палаючі, як вогники, настурції... Ось – маргаритки. А це мої улюблені – резеда: з тонким, неповторним запахом[1]...

  •  

Позаду клумби – зелена галявина, що майорить біленькими ромашками, ліловими дзвониками, синіми волошками та сивими, пухнастоголовими кульбабами. За галявиною – ліс (десятка два молодих берізок і вільха). Тут живуть мої милі подружки – безтурботно-спокійні, задумливі фіалки і замріяно сумні конвалії... Далі сірий, потемнілий від часу дерев’яний паркан з посадженими вздовж нього запашистими і липучими бальзаминовими тополями. За парканом – вулиця. Називається чомусь «Перша лінія»[1].

  •  

Побачивши, що у справі освоєння грамоти я не відстаю від брата, батьки вирішили віддати нас у гімназію одночасно. В результаті ми обидва стали ходити до вчительки. Звали вчительку Павла Аполлінаріївна. Вона чомусь вирішила, що під час вступу до гімназії будуть іспити і з французької мови. Довелося нам, крім інших предметів, вчити ще й французьку мову[1]...

  •  

Жити з кожним днем ставало все важче. Пам’ятаю, як батько, продаючи будинок, довгий час не міг домовитися з Єлісєєвим, яка частина землі відійде йому разом з будинком. Батькові обов’язково хотілося, щоб криниця залишилася на нашій частині землі[1]...

  •  

...переїхали з усіма речами і меблями на чолі з глибокодумною шафою і балакучим буфетом, з усіма ліжками, стільцями і столами, із скринею, комодом, швейною машинкою, грамофоном, з картинами, про які було відомо, що батько привіз їх з Японської війни.
З нами не поїхали лише манірні крісла і добродушний товстун диван. Для таких важливих персон у нашій квартирі не знайшлося місця, і довелося їх залишити до кращих часів в Ірпені, в сараї. Я особисто, сказати по правді, залишив їх без жалю, оскільки мені все одно не дозволялося на них сидіти[1]...

  •  

Ніщо не заважало повернутися назад. Правда, у нас там вже не було будинку, залишилася лише невелика ділянка землі. Але Кріньов, у якого в Ірпені була дача, запропонував батькові жити в його будинку... Будинок Кріньова стояв на вершині пагорба, який, наскільки я розбираюся в геології, був частиною дюни, що простягнулася вздовж лівого берега річки Ірпінь, або, точніше сказати, заплави цієї річки[2]...

  •  

Грошей на покупку коня не було, тому вирішено було продати грамофон, швейну машинку і золоті речі: дві обручки, браслет і медальйон матері, подарований їй батьком в день весілля. Медальйон, на мою думку, був дуже гарний...
Одна річ, з якою не хотів розлучатися батько, – маленька купка золотого піску, що зберігався у невеликому флакончику з-під парфумів. Великих грошей вона не коштувала, проте це була пам’ять про золоті копальні Сибіру, де батько власноручно його намив[2].

  •  

Одного разу прокинувшись вранці, я виглянув у вікно, побачив, як Васька (кінь) вийшов з дверей сараю і зупинився на самій вершині пагорба, звідки йому добре було видно і залізничний насип, і красиву Чоколівську дачу, і залізничний міст, і ясне блакитне небо з білими баранчиками хмар. Він оглянув усе це і опустився на землю, підігнувши під себе всі чотири ноги... Потім ліг на бік і... помер[2].

  •  

Це був просто фанерний, пофарбований всередині чорною фарбою ящик. Попереду об’єктив з лінзи від окулярів, позаду – віконечко з матовим склом, збоку кругла діра з чорним рукавом… От і все. Можна знімати. Звичайно, таким апаратом з рук знімати не можна, тільки зі штатива. Але і штатив я зробив[2]... — Про саморобний фотоапарат

  •  

Я часто приходив сюди рибалити, тому що на цьому місці добре клював окунь. Коли день починав хилитися до кінця і денний жар спадав, над болотистою місцевістю піднімався легкий туман. Він, немов хмара, закривав пагорб, від чого сільські хати разом з лісом здавалися неначе завислими у повітрі над водою. Щось фантастичне, неземне було в цьому[2]... — Про річку Ірпінь

Примітки

ред.