Олександра Гнатюк
Олекса́ндра Євге́нівна Гнатю́к (пол. Aleksandra Hnatiuk; нар. 11 листопада 1961, Варшава[1]) — польська дослідниця в галузі українознавства, перекладачка та популяризаторка української літератури. Часто підписується як Оля Гнатюк (Ola Hnatiuk).
| Олександра Євгенівна Гнатюк | |
| |
 Стаття у Вікіпедії
| |
 Медіафайли у Вікісховищі
|
Цитати
ред.Поняття академічної свободи та університетської автономії для мене не мантра, яку бездумно повторюють, воно має для мене конкретне значення. Вважаю, що допоки університет залежний від рішень міністерства, не може бути мови про університетську автономію. Спускання згори квот (т.зв. держзамовлення), загальна стипендіальна система – все це не конкурентно спроможна система, де виграє той, хто пропонує краще співвідношення ціни та якості, а той заклад, який знаходиться вище в розподільнику[2]. |
Україна зараз на роздоріжжі, і ситуація може скластися по-різному: може виникнути повністю модерне та відкрите суспільство, але, якщо переможе страх, може статися й навпаки. Парадоксально, але цим відкриттям на інші наративи та етноси, Україна відкриває свою історію, це початок процесу творення відкритого суспільства. Однак війна – за логікою – сприяє наростанню націоналізму. Якщо, не дай Боже, Україна піде цим шляхом – загине демократія, а отже частина сучасної української ідентичності. Вірю, що так не станеться, що Україна відкриється по-справжньому[2]. |
Якщо раніше я мислила себе більше викладачем, ніж дослідником, то зараз відчуваю навпаки. Я ніколи не була кабінетним вченим, бо склад душі не такий, і я завжди влажу в якісь публічні активності[2]. |
Я не один раз чула історію від батька про те, як він ще під час війни навчався в гімназії в Сокалі, як він звідти повертався додому на зимові чи літні канікули, а потім як їх депортували до радянської України, і як вони звідти тікали. Це була важка історія: 1946 рік, в Україні починається голод, а вони щойно потрапили з Холмщини у Володимир-Волинський, куди стали масово приїжджати люди з інших територій України і купувати зерно склянками. Бабуся і дідусь, які до війни були заможними господарями спостерігали за цим з жахом. Обоє пам’ятали добре більшовицьку революцію. Вони в момент зрозуміли, що буде голод, і що треба тікати, але можливості легально повернутися вже не було, «обмін населенням», як ці примусові переселення тоді називали, цього не допускав. Проте вони вирішили спробувати будь-якою ціною[2]. |
Похвала діалогу (лекція) (2010)
ред.Поняття діалогу – одне з найдавніших у нашій культурі, що стало невід’ємною її цінністю. Діалог є усім: процесом пізнання, шляхом до істини, нарешті, й способом життя. Однак у людській природі є прагнення переконати у своїй правоті, байдуже, чи ця думка об’єктивно правдива. Що ж, діалог не обов’язково означає порозуміння чи бодай взаєморозуміння[3]. — З лекції, виголошеної на врученні Нагороди Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів. Вашингтон, 6 листопада 2010 р. |
Не завжди учасники діалогу намагаються досягнути консенсусу чи компромісу, зупиняючися заледве на порозі представлення власних і тільки власних позицій або у півдороги, представляючи список розбіжностей. Буває, однак, гірше: пряме нав’язування єдиного правильного бачення під вивіскою діалогу. У сучасному демократичному світі буває й dialog gęsi z prosięciem. Себто справжній діалог підмінюється його видимістю. Воно породжене, на мій погляд, страхом перед Іншим, перед його правдою[3]. |
Несповна десять років тому, у час політичної кризи, пишучи «Прощання з імперією», я була вражена розмаїттям поглядів та інтенсивністю української дебати. Натоді радикальні проекти – чи то нативістські, чи то сепаратистські – були маргінальними, чого не можна сьогодні сказати. І хоча різні позиції ставали іноді непримиренними, то можна було з певністю сказати: доки є діалог про ідентичність, доти вона є живою часткою кожного з його учасників[3]. |
Про низький рівень суспільного капіталу взаємної довіри учасники публічної дебати говорили доволі часто. І все ж таки, діалог – хоч і не завжди був плідним – відбувався. Те, що він зараз завмер, вочевидь можна пояснити співпадінням глибокого розчарування у політиках, успішною підміною свободи слова численними політичними шов під цією ж назвою, а відтак і відсутністю місця для публічної дебати, захопленого її видимістю[3]. |
Не спробувавши використати існуючих можливостей, не можна сподіватися, що раптом, ніби Deus ex machina, виникне якось надзвичайна пропозиція, гідна амбіцій української еліти. Як наголошують знавці суспільного життя, з діалогом як з велосипедом – якщо припинити педалювати відразу, в кращому випадку й припиняєш просуватися, а в гіршому[3]... |
Як сказав філософ і богослов о. Юзеф Тішнер, у першому слові діалогу приховане визнання: «Безумовно, у чомусь Ти маєш рацію. За цим йде друге, і не менш важливе: напевне, не у всьому я маю рацію»[3]. |
Примітки
ред.
