Пасічник Ольга Ігорівна

Ольга Ігорівна Плиска-Пасічник (пол. Olga Pasiecznik; нар. 3 березня 1968, Рівне) — українська оперна та концертно-камерна співачка (сопрано).

Ольга Пасічник

Стаття у Вікіпедії

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

Барокова лінія моєї долі накреслилася аріями Й. С. Баха. І ця стежка виявилася найприроднішою: я почала рух від правильного джерела...

Варто не боятися йти на діалог із відкритим серцем, з любов’ю, і це дозволяє «розрулити» найскладнішу ситуацію.

Вже 26 років живу у Варшаві. Хоча 75 відсотків моєї кар’єри відбувається поза межами Польщі. Буваю в усіх країнах світу, на жаль, не так часто приїжджаю в Україну. Але за ці 26 років не поміняла українського паспорта. Й досі є громадянкою України. На кожному концерті, у якій країні я б не виступала, пропагую українську пісню. Були моменти, коли хотіла паспорт поміняти, вважала це формальністю у певному сенсі, але коли почався Майдан, а пізніше війна, зрозуміла, що зрадити країну не маю права.

Глибинна сутність сучасності та бароко є подібними між собою: вони несуть у собі не лише поверхневий емоційний ефект, до якого прийшов, зрештою, романтизм, де не треба було вмикати інтелект: там достатньо відчувати музику інтуїтивно. Крім того, партитури романтичних творів щедро оздоблені композиторами детальними вказівками щодо агогіки, динамічних нюансів і т. п. Натомість композитор барокової доби найчастіше залишав виконавцю абсолютно «голий» текст, що значно ускладнює процес осмислення й трактування партитури.

Зізнаюся: сама вчуся весь час. У моєму репертуарі є досить різні за стилем твори, я не спеціалізуюся в якомусь одному стилі, одній епосі. Мені пощастило співати різноманітний репертуар з найкращими диригентами сучасності, тож завжди було в кого вчитися.

Кожна нормальна людина, у якої є серце, не може спокійно жити й почуватися, коли в країні йде війна, хоча і не на всій території. Але коли у вас болить рука, а вона ж є частиною цілого вашого тіла, то воно все у вас болітиме. Від того часу, коли розпочалася війна, ніхто з нас не виходить на сцену у врівноваженому стані — ні я, ні моя сестра Наталя Пасічник.

Коли Моцарт писав для своїх улюблених співаків, ніби кроїв на них одяг, наче знав їхні точні виміри, знав, що пасуватиме їхньому голосу і душі. Коли Юрко довірив мені у 94-му свою «Скаргу терну», сприйняла це так, ніби довірив мені власну дитину. Я мала її виплекати і показати світові. Завдяки Ланюкові я пізнала сере­до­вище львівських музикантів, з якими пізніше співпрацювала, – Йожеф Ермінь, Володимир Сивохіп, Оксана Рапіта, Лідія Футорська та багато інших.

Мені довелося брати участь приблизно у 50 оперних постановках, причому половина з них — барокові. Мабуть, з тих барокових, що я співала протягом 25 років, починаючи з опер Монтеверді, я виконала всі знакові партії у найвідоміших операх Генделя. І , напевне, найулюбленіші з-поміж них — розкішна партія Джіневри з опери «Аріодант», Клеопатра в «Юлії Цезарі», і звичайно — Альчіна з однойменної опери Генделя.

Мій перший сольний концерт відбувся у Рівному у 1987 році, коли ще була студенткою музично-педагогічного факультету. Коли переглядаю програму, яку тоді виконала, розумію: це було повне божевілля і нахабство вищої міри. Я півтори години співала найскладніші твори, які тільки існують. Я тоді була дуже відважна.

На самому початку оперної кар’єри довелося зіткнутися з маніпулятивним, навіть агресивним способом режисерського втручання у мою роль. Пропонувалося виконувати на сцені такі речі, які суперечили самій музиці. І я збунтувалася, сказала, що не буду того робити, підсвідомо розуміючи, що мене можуть просто викинути зі спектаклю. Та хай як парадоксально, мене залишили у проекті й після того навіть стали ставитися із більшою повагою. А все тому, що відверто висловила свою аргументовану позицію.

По суті музика бароко залишається камінням спотикання для української співацької молоді. Отже, настав час саме професіоналам активніше втрутитися у цей процес. Чудово, що організувалася група молодих ініціативних людей, які створили проект Open Opera Ukraine.

Саме партією Альчіни я відзначила свій ювілей — 25-річчя творчої діяльності. По суті вона стала логічним підсумком того, чого мені вдалося досягти на оперній сцені за ці роки. Партія — надскладна, та притому найкрасивіша за музикою. Сама постать героїні надзвичайно суперечлива, з другого боку — це сильна чаклунка, з іншого — слабка, закохана жінка. В кінці опери вона програє через те, що, як звичайна людина, без тями закохалася. З технічного боку в цій партії поєднується легкий колоратурний спів, дуже просвітлений та сонячний, з драматичними і навіть трагічними епізодами. Цій партії має відповідати голос, здатний відобразити усю колосальну, різноманітну палітру переживань героїні...

Уявлення щодо шкідливого впливу сучасної музики на співацький голос є абсолютно хибним. Адже сучасна музика, як це не парадоксально звучить, у своїй суті подібна до барокової. Щоправда, на відміну від барокової вона потребує коментарів, бо якщо музиканти бароко шукали афекту, яскравого емоційного висловлювання, то сучасна музика апелює передусім до інтелекту.

Це найвидатніші диригенти сучасності, з якими мені випало творити музику, особливо старовинну: це британський клавесиніст, оперний диригент, фахівець з барокової музики Крістофер Хогвуд, Жан Клод Мальгуар — французький диригент, піонер барокового виконавства, Марк Мінковскі — диригент — візіонер, особливо у оперному репертуарі, Тревор Девід Піннок — британський клавесиніст, диригент, представник аутентичного виконавства, Оттавіо Дантоне — клавесиніст, засновник і керівник італійського ансамблю Accademia Bizantina, який спеціалізується на музиці XVII—XVIII ст. в аутентичному виконанні, Рене Якобс — бельгійський контратенор і диригент, володар премії «Греммі» та багато інших.

Ще у минулому році проект Open Opera Ukraine здійснила успішну постановку оперу Г. Перселла «Дідона та Еней». Співацька молодь дістала можливість зануритися у атмосферу європейського навчання барокового вокалу, активно долучитися до процесу опановування непростої вокальної техніки, донести неповторний дух тієї дивовижної доби до сучасної публіки. Отже, з’явився певний досвід в освоєнні барокових шедеврів і в цьому році вони вирішили поставити англомовну оперу Г. Ф. Генделя «Ацис і Галатея».

Ще я дуже люблю партію Донни Анни із «Дона Джованні» Моцарта. Її співала на різних сценах упродовж 20 років: у Франції, Німеччині, Бельгії, Люксембурзі, Японії, Польщі. За цей час, від першого мого виступу на сцені Льєжської опери образ моєї Донни Анни, як, зрештою, і я сама, зазнав певних трансформацій.

Якби я мала років 20+ , то подумала, щоби поміняти своє місце перебування. Може мої руки були б придатні в іншому місці. Та, зважаючи на те, що я на цей час маю серйозні набутки у царині музичного мистецтва, подумала, що моя «зброя» — голос і це є те, що я вмію найкраще робити. Я можу допомогти нашим молодим талановитим співакам, передати їм свої знання, можу вселити у них віру в те, що те, чим вони займаються має сенс і перспективу.