Первомайський Леонід Соломонович

Леоні́д Соломо́нович Первома́йський (Ілля́ Шльо́мович Гуре́вич) (1908 — 1973) — український письменник, перекладач.

Первомайський Леонід Соломонович

Стаття у Вікіпедії

Роботи у Вікіджерелах

Медіафайли у Вікісховищі

Цитати

• В путь вийшов я, веселий і безстрашний,
  І щастям заплатив за дар пісень, —
  І не забудеться мій день вчорашній,
  Коли настане завтрашній мій день.

(Післямова // С. 472)

• В словах є кров. Вони живуть, слова.
  Твоє життя — не вигадана повість.
  Не вбити пам'ять. І вона жива,
  І поруч а нею не вмирає совість.
  
  
  Якщо і помилявся ти колись,
  І мертве серце било в мертві груди,
  Тепер прийшов останній суд — молись!
  Ні пільги, ні пробачення не буде.

(«В словах є кров» // С. 363)

• Вірш починається не з звучання,
  Хоч і не може він не звучати.
  Вірш починається з твого мовчання,
  Коли ти не можеш більше мовчати.
  
  Вірш починається не з великої літери,
  А з великого болю, якого й не зміриш.
  Тільки тоді йому можна вірити,
  І тільки тоді ти йому віриш.

(«Вірш починається не з звучання…» // С. 364)

• Дарма, що з смертю дозрівання схоже,
  Що в ньому є вже з небуттям злиття, —
  Спокійний будь: ніщо не переможе
  Нового в квітці зародку життя.

(«Є сили смерті й сили сотворіння…» // С. 399)

• Душа поезії — не рима,
  Не брязкальце для диваків,
  її субстанція незрима
  Палахкотить поміж рядків.

(«Душа поезії — не рима…» // С. 365)

• Є в поезії серця жорстокість нещадна
  Цілий вік свій ти гнеш задля неї горба.
  Ти її полонений. Вона повновладна
  Господиня, не найманка і не раба.

(«Є в поезії серця жорстокість нещадна…» // С. 364)

• Є насолода в творчім реместві:
  Видобувать з душі слова живі,
  В їх óпорі знаходити опóру,
  Змагатись з ними в німоті нічній,
  
  Кривавитись, і вигравати бій,
  І здолувати їхню непокору.

(«Коли 6 мені корилися слова…» // С. 399)

• Людина довго існувала в світі
  Без радості, без болю і стремлінь,
  І міліони літ були прожиті
  В постійній зміні людських поколінь.
  
  Вона навчилась звіра полювати,
  Все винайшла: і колесо, й весло, —
  Та довго не могла себе пізнати:
  Поезії у неї не було.

(Пізнання // С. 398)

• Навчи мене, поезіє, терпіння.
  Я житиму і все переживу.

(«Навчи мене, поезіє, терпіння…» // С. 368)

• Не віддам нізащо й ніколи
  Те, що болем здобув я сам, —
  Отієї, що очі коле,
  Правди я тобі не віддам.
  
  Не віддам ані перемоги,
  Ні поразки у боротьбі,
  Ні початку моєї дороги,
  Ні кінця не віддам тобі.

(«Віддаю тобі твою славу…» // С. 451)

• Не думав я, що припаду колись
  До слів твоїх — до сліз, що пролились
  У вірші, наче в чашу ту прозору.

(«Не думав я, що припаду колись…» // С. 463)

• Немає за поетами вини,
  Що книги, як і люди, помирають.

(Мертва книга // С. 415)

• Немов по замінованому полю,
  Ідеш вночі по траверсу рядка.

(«Немов по замінованому полю…» // С. 455)

• По спаленій землі не стелиться й спориш,
  Та вся вона твоя — і бідна, і широка…

(Давнє фото // С. 428)

• Помирають убивці й спасителі людства.
  Я поет. Не хвилюйтеся. Я не помру.

(«Помирають міністри і полководці…» // С. 370)

• Свій твір — життя, яке з нас кожний звик
  Лишати недовершеним нащадку,
  Геть перекресливши, мов чорновик,
  Переписати наново — спочатку?

(«Це помилка — не книги, не рядки…» // С. 367)

• Скорившись застарілій сліпоті,
  Нелегко в русі днів збагнути сутнє.
  Вклякають над минувшиною ті,
  Хто віри позбувається в майбутнє.

(«І пил віків, і сон старовини…» // С. 401)

• Собі поети право залишають,
  Всі інші відкидаючи права:
  Належати до тих, кого вбивають,
  А не до тих, хто холодно вбива.

(«Коли не замовкає…» // С. 370.)

• Стань біля мене, стань, мій сину,
  Я прикрию долонею твої очі,
  Щоб ти не побачив своєї смерті,
  А тільки кров мою в пальцях на сонці,
  Ту кров, що й твоєю стала кров'ю
  І зараз вилитись має на землю…

(В Бабинім яру // С. 373)

• Стережіться, поети, глибинного слова,
  Для якого не треба блискучих прикрас.
  Гіркота його вічна і ніжність раптова
  Мають силу цілющу і спалюють нас.

(«Є в поезії серця жорстокість нещадна…» // С. 364)

• Що знаєш ти про час, — його частина,
  Його дихання найкоротша мить, —
  Ти, — певна розуму свого людина,
  Творець і жертва всіх його страхіть?

(До проблеми часу // С. 471)

• Я відкидаю неминучість
  І тим порадникам скажу:
  А що, як творчість — це рішучість
  Перенестись через межу?

(«Межа є в кожному старанні…» // С. 402)

• Як важко все життя до себе йти,
  Дивитись в небо, чашею пролите, —
  Спинятися, наводити мости
  І за собою зразу ж їх палити.
  
  Як добре знати, що тебе веде
  Твій власний шлях — єдиний із можливих,
  Що легші є, але нема ніде
  Таких упертих і таких щасливих.

(«Як важко все життя до себе йти…» // С. 445)

Джерело

• Первомайський, Леонід. Твори: В 7-ми т. Т. 1: Поезії / Упоряд. Сергія Пархомовського. Передм. Леоніда Новиченка. — К.: Дніпро, 1985. — 533 с.