Пузік Валерій Борисович

Вале́рій Бори́сович Пузік (23 червня 1987, с. Теліжинці)  — український художник, письменник, режисер. Автор книг «З любов'ю — тато», «Бездомні пси», «Моноліт», «Я бачив його живим, мертвим і знову живим», «Шахта. Ранкове зведення», співавтор книги «Наші Котики. Бліндаж».

Валерій Пузік

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Війна – каталізатор. Ще у 2015 році крізь сито просипалася значна кількість людей, яких, на той час, я називав друзями. Поруч залишилися лише найрідніші. Війна показує справжні обличчя, усі маски спадають. Повномасштабне вторгнення показало, хто є хто. Не хочу розповідати про ницість, зради, про бруд, який нас оточує. Ніколи й нікому. Ця війна оприявнює справжню сутність людей. Одні боягузи прийшли нажитися, інші – самоствердитися, ціною чужого здоров’я та життя. Когось ламають та принижують. Війна – бруд, війна огидна.

Дітям варто розповідати про все максимально просто та зрозуміло. Одне із питань, яке син часто ставив: «Для чого росіяни роблять це?». Я пояснив, що росіяни – заздрісні варвари та крадії, і що їх треба бити.

Збірка «Моноліт» проілюстрована фотокартками, які я знімав у 2015 році в зоні бойових дій, і вони невід’ємні від книжки. Тобто, вони стоять для мене в одній площині, хоча не є прямими документальними ілюстраціями. Якщо в роман «Шахта» вставити QR-коди з посиланнями на відеофрагменти, книжка стане ще більш об’ємною, адже дуже багато епізодів там не описані. Колись, коли матиму час, зроблю це. Люди, які читали «Шахту» і дивилися фільм «Зошит війни», очевидно, впізнають деякі епізоди, описані в книжці. Загалом, все дуже тісно переплетено.

З картинами дуже дивна історія. Я не думав, що про них дізнається така велика кількість людей і що вони продаватимуться на аукціонах в різних країнах світу. Я малював, щоб віддячити людям, які нам допомагали навесні 2022-го. Потім разом із Зоєю Казанжи організували перший аукціон на підтримку ЗСУ. Туди пішли картини, які я малював у 2015 році, коли перебував у лавах ДУК ПС. Левова частина коштів пішла на оптику для одеського ППО.

«Зошит війни» – це умовна назва усіх текстів, які я пишу після повномасштабного вторгнення. Своєрідна клаптикова ковдра. Я не знав, як назвати папку із текстами, і нічого кращого не вигадав, ніж спитати у режисера Романа Любого, чи можна використати назву фільму. Він сказав, що можна. Вибрані тексти «Зошита війни» стали книжкою «З любов’ю – тато!», яка вже надрукована у видавництві «Лабораторія». [...] Ця книжка дуже особиста. Це спроба зафіксувати себе у цій реальності, проговорити важливі для себе речі, що межуються з листами до сина та дружини. Також тут є вірші. Я давно хотів поєднати різні літературні жанри під однією обкладинкою.

Кожна смерть, кожний безвісти зниклий, кожне поранення – це приватні історії. [...] Мій особистий оптимістичний сценарій: перемога, вижив, повернувся додому в повній комплектації (тобто, з руками і ногами). Все.

Мир – це щось абстрактне. Мир – це коли війна в свідомості. Перемога… Я не знаю, якою вона є. І, схоже, ми не всі дізнаємося. Мертвим перемога не потрібна, а виживуть не всі. Також не розумію, що таке «нас». Хто такі «ми»? Це занадто обширне поняття. Після 2015 року я бачив, як ставилися до ветеранів. Не думаю, що в «маси» зміниться ставлення до військових. Навіть, якщо ми переможемо. Тому «нас» для мене не існує. Якщо я загину, це ляже на плечі моєї сім’ї та друзів.

Птахи фігурують в українських народних віруваннях. Наприклад, ластівка. «Прилетіла ластівочка» – це ж вісник Різдва Христового. Вона ж часто згадується у веснянках. Те саме з рослинами. Малюю переважно цілющі трави. В дитинстві ми з бабусею часто ходили в поля їх збирати. Малюю ті, які зустрічав тоді, і з якими пов’язані певні історії.

Слова не змінюють нічого. Я примушую себе писати. З часом усе забувається, хочеться зберегти якісь моменти, зафіксувати історії людей, їхні оповіді, ситуації, що трапляються з нами. Але слова нічого не змінять, не вилікують травми. Відрефлексують – так, зафіксують – так, проте нічого не змінять.

Ротація необхідна, люди вичерпують свої ресурси. Потрібен відпочинок. Не 10 діб на рік, включно з дорогою, а хоча б місяць. За минулий рік у мене не було відпустки. Були звільнення на добу-дві. Час, проведений з сім’єю, розбивається на «вибув» з військової частини і «прибув». Це виснажує.

Текст та зображення – основа кіно. Колись хотів розділити все це, розкласти по полицях, але зрозумів, що це погана ідея. Мені подобається рухатися одночасно усіма напрямками. Щоби зафіксувати емоцію чи стан – пишу вірші. Інколи з них виростають оповідання. Так створювався «Тлінний Адам» – про Революцію Гідності. Між їх написанням минуло, мабуть, три роки.

Щодо картини, яку я нікому не віддам, то вона висить у мене вдома і має назву «Сто світанків без тебе, люба». Я намалював її на сотий світанок розлуки з рідними. Вдома, у порожній квартирі, коли мене відпустили у звільнення, за день до повернення сім’ї до Одеси.

«З любов'ю — тато!»

Я спостерігаю за хлопцями і дівчатами, які мене оточують, за їхніми характерами. Інколи записую діалоги, зберігаю в своїй голові. Колись, якщо доживу, я напишу комедію про цю війну і назву її «Зелений зошит». Колись, якщо доживу, я зроблю з цього всього сатиричний серіал або кіно. Тут є з чого сміятись, і є від чого плакати. Колись я напишу про українських супергероїв. І це буде не Marvel чи DC, а світ ЗСУ з українською міфологією та богами…