Рабичев Леонід Миколайович

Леонід Миколайович Рабичев (1923—2017) — російський поет, графік, живописець, письменник-мемуарист. Свідок злочинів Червоної Армії.

Рабичев Леонід Миколайович

Стаття у Вікіпедії

Цитати

	Так, це було п'ять місяців тому, коли війська наші в Східній Пруссії наздогнали евакуйоване населення з Гольдапу, Інстербурга та інших міст, що залишалися німецькою армією. На возах та машинах, пішки старі, жінки, діти, великі патріархальні сім'ї повільно всіма дорогами і магістралями країни йшли на захід. Наші танкісти, піхотинці, артилеристи, зв'язківці нагнали їх, щоб звільнити шлях, покидали в кювети на узбіччях шосе їх вози з меблями, саквояжами, валізами, кіньми, відтіснили у бік старих і дітей і, забувши про обов'язок і честь і німецькі підрозділи, що відступали без бою, тисячами накинулися на жінок та дівчаток. Жінки, матері та їхні доньки, лежать праворуч і зліва вздовж шосе, і перед кожною стоїть армада мужиків, що гоготить, зі спущеними штанами. Обливающихся кров'ю і непритомних відтягують убік, дітей, що кидаються на допомогу їм, розстрілюють. Гогот, гарчання, сміх, крики та стогін. А їхні командири, їхні майори та полковники стоять на шосе, хто посміюється, а хто диригує — ні, швидше, регулює. Це щоб усі їхні солдати без винятку взяли участь. Ні, не кругова порука, і не помста проклятим окупантам — цей пекельний смертельний груповий секс. Вседозволеність, безкарність, знеособленість і жорстока логіка збожеволілого натовпу. Вражений, я сидів у кабіні півторачки, шофер мій Демидов стояв у черзі, а мені здавався Карфаген Флобера, і я розумів, що війна далеко не все спише. А полковник, який щойно диригував, не витримує і сам займає чергу, а майор відстрілює свідків, дітей і старих, які б'ються в істериці... А ззаду вже наступний підрозділ. І знову зупинка, і я не можу втримати своїх зв'язківців, які теж уже стають у нові черги, а телефоністки мої давляться від сміху, а в мене нудота підступає до горла. До горизонту між гір ганчір'я, перевернених возів трупи жінок, людей похилого віку, дітей.
	Да, это было пять месяцев назад, когда войска наши в Восточной Пруссии настигли эвакуирующееся из Гольдапа, Инстербурга и других оставляемых немецкой армией городов гражданское население. На повозках и машинах, пешком старики, женщины, дети, большие патриархальные семьи медленно по всем дорогам и магистралям страны уходили на запад. Наши танкисты, пехотинцы, артиллеристы, связисты нагнали их, чтобы освободить путь, посбрасывали в кюветы на обочинах шоссе их повозки с мебелью, саквояжами, чемоданами, лошадьми, оттеснили в сторону стариков и детей и, позабыв о долге и чести и об отступающих без боя немецких подразделениях, тысячами набросились на женщин и девочек. Женщины, матери и их дочери, лежат справа и слева вдоль шоссе, и перед каждой стоит гогочущая армада мужиков со спущенными штанами. Обливающихся кровью и теряющих сознание оттаскивают в сторону, бросающихся на помощь им детей расстреливают. Гогот, рычание, смех, крики и стоны. А их командиры, их майоры и полковники стоят на шоссе, кто посмеивается, а кто и дирижирует — нет, скорее, регулирует. Это чтобы все их солдаты без исключения поучаствовали. Нет, не круговая порука, и вовсе не месть проклятым оккупантам — этот адский смертельный групповой секс. Вседозволенность, безнаказанность, обезличенность и жестокая логика обезумевшей толпы. Потрясенный, я сидел в кабине полуторки, шофер мой Демидов стоял в очереди, а мне мерещился Карфаген Флобера, и я понимал, что война далеко не все спишет. А полковник, тот, что только что дирижировал, не выдерживает и сам занимает очередь, а майор отстреливает свидетелей, бьющихся в истерике детей и стариков... А сзади уже следующее подразделение. И опять остановка, и я не могу удержать своих связистов, которые тоже уже становятся в новые очереди, а телефонисточки мои давятся от хохота, а у меня тошнота подступает к горлу. До горизонта между гор тряпья, перевернутых повозок трупы женщин, стариков, детей.
	— «Война все спишет. Воспоминания офицера-связиста 31 армии. 1941-1945»