Різдвяна пісня в прозі, або різдвяне оповідання з привидами

«Різдвяна пісня в прозі, або Різдвяне оповідання з привидами» (англ. A Christmas Carol) — різдвяна повість англійського письменника Чарльза Дікенса.

А що вже безсердечний він був скупяга, отой Скрудж! Хто-хто, а вже він умів давити, вичавлювати соки, витягувати жили, заганяти в могилу, загрібати, хапати, захоплювати, вимагати… Що вмiв, то вмiв, старий гріховодник! Бо то ж був не чоловік, а кремінь. Атож, він був холодний і твердий, мов кремінь, і ще нікому жодного разу в житті не пощастило викресати з його серця бодай іскру жалю та співчуття. Зачаєний, зачинений, сам у собі й сам для себе — чистий тобі молюск!

Найлихіший вітер не пронизував так, аж до кісток, як він; найлютіша хуга не могла бути такою немилосердною, як він; найдошкульніша злива не шмагала, не стьобала так нещадно.

Бо що для таких, як ти, Рiздво, як не нагода здихатися рахунків, не заплативши грішми? Що — як не нагода упевнитися, що ти ще на рiк постаршав і навіть постарів, але ні на гріш не побагатшав? Що — як не нагода побачити прірву між видатками й прибутками у твоїх рахункових книгах і переконатися, що кожна цифра тих записів за всі дванадцять місяців року, який збіг, неспростовно свідчить про твою нездатнiсть зводити кінці з кінцями?

На світі є чимало такого, що приносить мені добро, але не обов'язково при цьому ще й вигоду чи багатство.

Різдво — то ж єдиний час, який я тільки знаю в довгому календарі року, коли всі люди, чоловіки й жінки, мовби за мовчазною згодою, вільно відкривають свої серця, що досі були немовби замкненi на замок, і переймаються співчуттям до знедолених, адже знедолені насправді є нашими супутцями на нашому спільному шляху до могили, а не якоюсь там геть іншою расою зовсім відмінних істот, котрі начебто ходять своїми власними недовідомими стежками.

Турбота про ближнього — ось що мало стати моїм ділом! Загальне благо — ось до чого я мав прагнути! Доброчинність, милосердя, щедрість і зичливість — ось на що я повинен був спрямувати свої зусилля! А мої ділові оборудки — то лиш мізерна крапля води в безмежному океані заповіданого менi згори дiла!

Скрудж зрозумів, що всі ті лихі привиди страждали від одного спільного лиха: їм так кортіло втрутитися в справи живих людей, зробити їм добро, але ж саме цю здатність вони втратили.

І хай він робить це за допомогою слова чи погляду, силою чогось настільки незначного, дрібничкового, що це неможливо скласти докупи й полічити, оцінити, все одно добро, яке вiн творить, настільки велике, що воно варте цілого багатства.

Ні з чим світ не розправляється так жорстоко, як з убогістю, і нічого не береться засуджувати так суворо, як зусилля людини доскочити багатства!

Одне слово, я б хотів, мушу зізнатися, тішитися всіма правами збитошної дитини, лишаючись все-таки досить дорослим мужчиною, аби усвідомлювати цінність таких прав.

Хвацькі пани, які люблять похизуватися тим, що раз-другий вийшли з якоїсь там скрути чи придибенції, запевняють, бажаючи довести, які вони зухи, начебто здатні піти чи не на все, від гри в орлянку до людиновбивства, а поміж тими двома крайнощами вміщується, як відомо, досить широке поле діяльності.

Є такі люди на цій вашій грішній землі, — відказав Дух, — які хваляться своєю близькістю до нас, і, спонукувані пихою, недоброзичливістю, ненавистю, заздрощами, фанатизмом і себелюбством, коять погані вчинки, прикриваючись нашим ім'ям. Але насправді ці люди такі чужі нам та всі нашій рідні, наче вони й не народжувалися ніколи на світ.

Ото ми повертаємося додому, а він і каже мені: добре, мовляв, що люди побачили його в церкві. Адже він калічка, і людям, либонь, приємно буде згадати у день Святого Різдва, Хто змусив кривих жебраків ходити, а сліпих зробив видющими.

Чи ж тобі вирішувати, хто з людей повинен жити, а хто померти? Цілком може бути, що сам ти в очах Небесного Судді куди менше вартий життя, ніж мільйони таких, як це бідолашне дитя цього вбогого чоловіка. О Боже! Щоб то комашина на травинці виносила вирок своїм голодним братам і сестрам за те, що їх нібито забагато розплодилось і комашиться в поросі!

Що за благословенні люди ці жінки! Ніколи й нічого вони не роблять наполовину і судять про все так рішуче.

Дух ставав біля постелей хворих людей — і ті збадьорювались; наближався до загублених на чужині — й ті переносилися душею додому; схилявся над тими, що знемагали в життєвій боротьбі, — й вони набиралися більшого терпцю, проймалися більшою надією; приходив до вбогих — і вони здобували багатство у собі.

Здійснилося рішення, яке він допіру прийняв у своїй душі — повністю змінити спосіб життя.

Коли б він жив по-людському, то мав би когось, хто б доглянув його в смертну годину, а не здох би отак самотою, лежачи один як палець.

Але хай він навіть нічого й не зробить для нас, яка радість — почути таку приязну, щиру мову!

Відомо: яким шляхом піде людина, до такого кінця зрештою і прийде. Але якщо посеред шляху зійти на інші стежки, тоді інший буде й кінець.

Я спокутую моє нечестиве Минуле праведним Теперішнім і Майбутнім!

Я легкий, мов пір'їнка, щасливий, мов янгол і веселий, як школяр! А голова паморочиться, як у п'яниці. Зичу веселого Різдва всім і кожному! Щасливого Нового року цілому світові!

Джерела

Дікенс Чарльз. Різдвяна пісня у прозі. Святкова повіть із Духами; Пер. з англійської: О. Мокровольский. — Київ: Рідна мова, 2021. — 136 с. — (Класна класика). — ISBN 978-966-917-559-5