Сараєво
Сара́єво (босн. Sàrajevo, кирилицею Сарајево) — найбільше місто і столиця Боснії і Герцеговини та її складової частини Федерація Боснія і Герцеговина, адміністративний центр Сараєвського кантону.
Цитати про Сараєво
ред.З гір досягають долини моторошні історії. На вихідні до четників приєднуються досить дивні добровольці. Люди приїжджають з-за кордону, щоб розважитися. Влучним стрільцям набридли симуляції, картонні фігури. Сараєво тепер — величезний відкритий полігон. Мисливський заповідник[1]. — «Народжений двічі» |
|||||
| — Маргарет Мадзантіні |
Сараєво був справжнім містом контрастів у всіх сенсах — еротичні журнали продавалися поруч з мечетями. Висіли портрети Тіто і партійні (червоні) прапори. Студенти з мусульманських сімей досить скептично відгукувалися про іслам. З комунізмом вони теж не пов'язували свого майбутнього. В основному говорили про свої можливі перспективи на Заході. — «Йосип Броз Тіто» |
|||||
Сараево был настоящим городом контрастов во всех смыслах — эротические журналы продавались рядом с мечетями. Висели портреты Тито и партийные (красные) флаги. Студенты из мусульманских семей довольно скептически отзывались об исламе. С коммунизмом они тоже не связывали своего будущего. В основном говорили о своих возможных перспективах на Западе[1]. | |||||
| — Євген Матонін |
Ті, хто сьогодні торгують бензином в пластикових пляшках з-під кока-коли, незабаром стануть господарями мережі бензоколонок. У грошей немає національності — на руїнах позавчорашнього Сараєво народжуються нові ташліхани, сп'янілі пристрастю купівлі, з торговими зв'язками по обидва боки кордону, яким все одно, хто править в Сараєво, аби тільки не втручався в їхні справи[1]. — «Хроніка втраченого міста. Сараєвська трилогія» |
|||||
| — Момо Капор |
На всіх континентах є безліч міст, які набагато більші, щасливіші і красивіші Сараєво, але у них ніколи не було своїх закоханих в них поетів і письменників, крім тих, що пишуть в путівники. Щоб хоч щось значити в цьому світі, місту недостатньо бути просто красивим і щасливим, так само як немає в історії літератури великих романів про щасливих жінок без минулого; головні їх героїні завжди нещасні — Манон Леско, Емма Боварі, Анна Кареніна або леді Чаттерлей[1]... — «Хроніка втраченого міста. Сараєвська трилогія» |
|||||
| — Момо Капор |
| — Момо Капор |
І за поглядами на віруючих Сараєво мало було схоже на інші міста. Усюди в світі регулярне відвідування храму вважається вірним доказом пристойності і надійності людини; коротко кажучи, якщо людина вірить, то і їй можна вірити. І тільки в цьому місті, особливо якщо справа стосувалася православних, на тих, хто ходить до церкви, дивилися з сумнівом і підозрою, змішаним з презирством. Навіть багато сербів хвалилися тим, що ніколи не ходять до церкви, вважаючи це підтвердженням їх крайньої прогресивності[1]. — «Хроніка втраченого міста. Сараєвська трилогія» |
|||||
| — Момо Капор |
Сараєвські кладовища перенаселені, і людей тепер ховають в парках, на спортмайданчиках, пустирях, в братських могилах, без трун і заупокійної служби, просто в пластикових мішках, якщо такі вдається знайти. Кажуть, убитих і померлих ховають стоячи, щоб якомога більше небіжчиків помістилося в ямі. Так Сараєво отримало свою підземну армію мертвих[1]. — «Хроніка втраченого міста. Сараєвська трилогія» |
|||||
| — Момо Капор |
Примітки
ред.
