Сеник Ірина Михайлівна

Іри́на Миха́йлівна Се́ник (8 червня 1926, Львів — 25 жовтня 2009, Борислав) — українська поетеса, дисидентка, з 1979 — член Української Гельсінської групи.

Сеник Ірина Михайлівна

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Наша родина була свідома, інтелігентна. Не дивлячися на польську окупацію Галичини, ми знали, що маємо жити всім, що є українське.

«Що ви так якось убралися по-націоналістичному?» — Кажу: «Я так завжди ходжу, я українка». У вишитій суконці, в постолах, капчури — то все таке гуцульське.

Моєю настільною книгою завжди був «Кобзар» Тараса Шевченка.

Я, знаєте, дуже язиката, я нічого не боюся. Межу страху я ще в 1945 році переступила — все, мене більше ніщо ніколи не злякає.

А я всюди по-українському говорю. Не говорю по-російськи, не хочу. Бо моїм «злочином» було те, що історії хворіб писала українською мовою. З того часу я не хочу говорити по-російськи.

Я не люблю хвалитися, але то треба сказати. У 1998 році в Америці, у місті Рочестері, був з'їзд. Мені звідти прислали, що мене визнано одною зі 100 героїнь світу. То я їздила на те присвоєння звання.

Цитати з творів

Знову небо сумне, Знову дують вітри, І Великдень у чорному вбранні. Гей, народе, не плач! Свої сльози утри. Чей же ми не зовсім безталанні!

Не складай молитовно долонь, Перестань сумувати, Стали люди лихиші, либонь, Ти не смій принижатись.

Чесно й гідно всім треба іти Заплямовані дні печуть совість. Боротьба лиш веде до мети, Бо життя не роман і не повість.

Не складай молитовно долонь, Годі час на пусте гайнувати. Стануть кращими люди, либонь. То ж іди за це краще змагатись!