Сліпий музикант (повість)

«Сліпий музикант» — повість українського письменника Володимира Короленка. Вперше надрукована у газеті «Російські відомості» у 1886 році.

Сліпий музикант (повість)

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Історія написання

Моїм головним художнім завданням було не тільки відтворення психології сліпого, а й відображення загальнолюдської мрії за ідеалом, туги за повнотою людського існування.

Розділ перший

IV

• Дитина народилася сліпою. Хто винен у її нещасті? Ніхто! Тут не тільки не було й тіні чиєїсь «злої волі», але навіть сама причина нещастя крилася десь у глибині таємничих і складних процесів життя. А тим часом за кожним поглядом на сліпого хлопчика серце матері стискалося від гострого болю.
• Молода жінка низько схилила голову, і сльоза впала на її вишивання.

—Жорстоко нагадувати мені про це, Макс, — сказала вона тихо, — нагадувати без цілі... —Я кажу тільки правду, — відповів Максим. — У мене немає ноги й руки, та є очі. У малого немає очей, згодом не буде ні рук, ні ніг, ні волі...

• Мати була розумна й тому зуміла перемогти в собі безпосередній потяг, що примушував її кидатися стрімголов на кожен жалібний крик дитини. Через кілька місяців після цієї розмови хлопчик вільно й швидко лазив по кімнатах, насторожуючи слух назустріч усякому звуку, і, з якоюсь незвичною в інших дітях жвавістю, обмацував кожну річ, що потрапляла до рук.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

VII

• Озброївшись віденським інструментом найкращого майстра, Ганна Михайлівна загодя тріумфувала з перемоги над немудрою сільською дудкою. Вона була впевнена, що її Петя забуде тепер стайню та дударя й що всі свої радощі діставатиме від неї.
• Тепер молода жінка грала її, свідомо розра¬ховуючи на другу перемогу: вона бажала міцніше прихилити до себе маленьке серце свого сина, захопленого хохлацькою дудкою.
• Однак цим разом її сподівання не справдилися: віденському інстру¬ментом як виявилось, було над силу змагатися з куском української верби. Щоправда, у віденському піаніно були могутні засоби: дороге дерево, прекрасні струни, чудова робота віденського майстра, багатство широкого регістру. Зате і в української дудки знайшлися спільники, бо вона була в себе вдома, серед рідної української природи.
• Щоправда, її тонкі пальці були бистріші й гнучкіші; мелодія, яку вона грала, складніша й багатша, і чимало праці поклала пані Клапс, щоб навчити свою учени¬цю володіти трудним інструментом.

XII

• Максим із хлопчиком посідали на сіні, а Иохим приліг на свою лавку (ця поза найбільш відповідала його артистичному настроєві) і, по¬думавши з хвилину, заспівав. Випадково чи чуйним інстинктом він вибрав пісню дуже вдало. Він спинився на історичній картині:

Ой там на горі та й женці жнуть.

ХІІІ

• Хлопчик слухав із потьмареним і смутним обличчям. Коли співець співав про гору, на якій жнуть женці, уява зразу ж переносила Петруся на висоту знайомої йому скелі. Він пізнав її тому, що внизу плескотить річка ледве чутними ударами хвилі об камінь. Він уже знає й те, що таке женці, він чує брязкання серпів і шурхіт падаючого колосся. А коли пісня переходила до того, що діється під горою, уява сліпого слухача зараз же зводила його з вершин у долину...

Розділ шостий

ІІІ

• Кроки стихли, тільки Евеліна, пропустивши вперед Ганну Михайлівну, залишилася, притулившись до стіни й затамувавши подих. Сліпі вважали себе на вишці на самоті. Кілька секунд вони стояли зніяковілі й нерухомі, до чогось прислухаючись.
• У проході виринула раптом з темряви нова особа. Це був, очевидно, Роман. Обличчя його було широке, подзьобане віспою й надзвичайно добродушне. Заплющені повіки ховали ямки очей, на губах грала доб¬родушна усмішка. Пройшовши повз дівчину, що притислася до стіни, він зайшов на площадку. Рука його товариша влучила йому збоку в шию.
• Евеліна, нечутно ступаючи в темряві, зійшла вже до половини першо¬го проходу, коли за нею почулись упевнені кроки обох сліпих^а зверху долетів радісний вереск і крики хлопців, що кинулися цілою зграєю на Романа, який залишився з ними.
• Усі мовчали всю дорогу до самого дому. Увечері довго не було видно І Петра. Він сидів десь у темному кутку саду, не відгукуючись, коли його кликала навіть Евеліна, і прийшов помацки в кімнату, коли всі полягали…

IV

• Коли Ганна Михайлівна вийшла, Евеліна залишилася з дядею 1 Максимом.

— Ти сказала не все? — спитав Максим після хвилинного мовчання. — Так. Коли всі зійшли вниз, Петро залишився. Він звелів тьоті Гані (так вона називала Попельську з дитинства) іти за всіма, а сам зали- | шився із сліпим. І я... теж залишилась. — Підслуховувати? — сказав старий педагог майже машинально. — Я не могла... піти... — відповіла Евеліна тихо. — Вони розмовля- - ли один з одним, як... - Як товариші по нещастю?

• Евеліна ще помовчала і потім, наче ці слова коштували їй важкої

внутрішньої боротьби, промовила зовсім тихо: Обличчя обидва не схожі... риси інші. Але у виразі... Мені здавалось. шо раніше в Петра бував вираз трошки як у Романа, а тепер усе частіше видно тоо, другого.. і ще.. Я боюсь, я думаю.

VIII

• Надійшла весна. Верст за шістдесят від садиби Попельських... у не¬великому містечку була чудотворна католицька ікона... Слава N-сько1 ікони гриміла далеко, і до неї приходили також недужі й засмучені православні, переважно з міського класу.
• Вони сиділи з дерев'яними мисками в руках, і часом хто не-будь заводив жалісну пісню!

Под-дайте сліпеньким... ра-а-ди Христа... День був холодний, жебраки сиділи тут від ранку під холодним вітром, що налітав із поля. Вони не могли рухатися серед цієї юрби, щоб зігрітися, і в їхніх голосах, що тягли по черзі сумну пісню, чулася несвідома скарга фізичного страждання й цілковитої безпорадності.

• Ходімо геть! — сказав Петро, хапаючи його за руку.

А, ти хочеш утекти! У тебе в душі не знайдеться іншого потягу, коли ти бачиш чужі страждання! Стривай, я хочу поговорити з тобою серйозно й радий, що це буде саме тут.

• Чуєш ти мене, Петре Яценку? Я був не набагато старшим за тебе, коли поніс свою голову в огонь і січу... За мною теж плакала мати, як буде плакати за тобою. Але я думаю, що я мав право на це, як і ти тепер маєш! Раз у житті до кожної людини приходить доля й каже: вибирай! Отже, тобі варто тільки захотіти...

РОЗДІЛ СЬОМИЙ І ЕПІЛОГ

• Минуло три роки. Численна публіка зібралася в Києві, під час «Контрактів»1 , слухати оригінального музиканта. Він був сліпий, але чутка розповідала чудеса про його музичний талант і про його особисту долю.
• У залі запала глибока тиша, коли на естраді з'явився молодий чоло¬вік із гарними очима й блідим обличчям. Ніхто не сказав би, що він сліпий, якби ці очі не були такі нерухомі та якби його не вела молода білява дама, як говорили, дружина музиканта.
• Коли він замовк, грім оплесків захопленої юрби наповнив величезну залу. Сліпий сидів із похиленою головою, здивовано прислухаючись до цього гуркоту. Та ось він знову підняв руки й ударив по клавішах. Багатолюдна зала вмить принишкла.
• Серед яскравої та живої мелодії, щасливої й вільної» як степовий вітер, і, як він, безжурної, серед строкатого й широкого гулу життя, серед то сумного, то величавого мотиву народної пісні, усе частіше, усе наполегливіше й дужче проривалося якась нота, що брала за душу.
• Через хвилину над зачарованою юрбою у величезній залі, владна й захватна, стояла вже сама тільки пісня сліпих...

— Подайте сліпеньким... р-ради Христа.

• Максим похилив голову й думав: «Так, він прозрів... Замість сліпої та невтолимої егоїстичної муки він носить у душі відчування життя, він почуває і людське горе, і людську радість, він прозрів і зуміє нагадати щасливим про нещасних..!»

Джерела

• О.М. Ніколенко, Т.М. Конєва, О.В.Орлова. Світова література/Підручник для 6 класу. – К.:Грамота, 2014.- с.256 – ISBN 978-966-349-459-3.