Вікіцитати

Записки українського самашедшого: відмінності між версіями

Інтерактивний перегляд історії
← Попереднє редагуванняНаступне редагування →
Вилучено вміст Додано вміст
ВізуальнийВікірозмітка
ВВП (обговорення | внесок)
2 редагування
Немає опису редагування
м Редагування користувача ВВП (обговорення) відкинуті до версії користувача 178.95.130.131
Рядок 1:
{{Wikipedia}}
'''«Записки українського самашедшого»''' — роман української письменниці [[Ліна Костенко|Ліни Костенко]] (2010). У романі описується період президентства [[Леонід Кучма|Леоніда Кучми]] та Помаранчева революція. Головний герой роману, 35-річний програміст за освітою, який займається обслуговуванням комп'ютерів.
 
== Цитати з роману ==
 
* Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації. (с. 13)
* — Знаєш, — сказав батько, — не в тому жах, що тепер жити важко, а в тому, що образливо. Я звик, щоб мене забороняли. Але я не звик, щоб мене ображали.
 
* Якась фірма продає ділянки на Місяці. Я купив би, дачі у нас немає, але раз, що теща не захоче на Місяць, два — уявляю собі, які там будуть сусіди. (с. 19)
* — Може, він підписав, не читавши? — сказав я.
— Краще б прочитав, не підписавши, — сказала вона.
 
* Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. (с. 23)
* 1 травня. День міжнародної солідарності трудящих. Що найбільше солідаризує наших трудящих — це те, що кілька днів можна буде не трудитися.
 
* Коли починається смерть культури, настає культура смерті.
* 14 років! А життя як не було, так і нема. Ту частину забрала та влада, цю споганила ця. У перспективі, не виключено, мезозой.
 
* Настала якась собача старість ідей. Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами.(с. 94-95)
* 15 грудня. Закрили ЧАЕС. Але чомусь закривали не на самій станції, а в палаці культури «Україна», в постановці народного артиста, диригував теж народний артист. Зал був переповнений. «Україна посідає перше місце у світі за смертністю чоловіків до 60 років». А, це з іншого файла.
 
* Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна лише тоді, коли її тримають живі. (с. 79)
* А в мене теж нервовий зрив, я хотів націю викинути у вікно. І сам з нею вистрибнути.
 
* Фронт національної гідності теж тримають мертві. Коли вже його триматимуть живі? (с. 80)
* А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
 
* Мій батько ще коли сказав: - Між мною і тобою буде дистанція, між тобою і твоїм сином прірва. (с. 98)
* А від комплексу меншовартості відчуєш себе комахою і побіжиш по стіні, як Грегор у Кафки.
 
* Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути. (с. 197)
* А власне, за що ми боремося? За те, щоб президентом був той, а не той? Особисто я без ілюзій. Головне, обрати такого, щоб можна було переобрати. Щоб не вп’явся у владу знову на десять років і не пересидів людське терпіння.
 
* А вона ж не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони і будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну.
 
* А втім, покоління — це дуже відносна одиниця виміру. В кожному поколінні є свої антиподи. І потім — інволюція в часі. Час — великий карикатурист.
 
* ...Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі й не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М’язи розслабились, душа угрілась, — прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозлітались хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають уже по-іншому. Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата. Я розумію, все має свої історичні корені. Часом їх хочеться висмикнути (с. 156)
* А нашу мову заносять піски духовних пустель.
 
* Свобода справді є. Пиши що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть убити. (с. 129)
* А секунди летять. Отак можна вмерти й нічого не встигнути. Встигаєш тільки втомитися.
 
* Нашого цвіту по всіх борделях світу. (с. 120)
* А суспільству байдуже. Є слово, залишене йому у спадок від радянської влади, слово-заклинання, слово-прокляття, слово-тавро: націоналіст.
 
* Пристрась - це натхнення тіла, а кохання - це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей. (с. 317)
* А це вже пропасниця Ебола, таке щось дике, нечуване, — людина спливає кров’ю всередину, кров проступає з очей, і з вух, і крізь шкіру. Людей незліченно вимерло на Чорному Континенті. В Уганді, Заїрі, Судані, а завтра де? СНІД хоч передається у групах ризику, а це ж навіть через потиск рук. Спасибі, не через погляд.
 
* Схоже, що трагедії стають буднями людства. (с. 324)
* А це не держава винна, це ті, кого вони обрали за своєю подобою.
 
* Абияк жили мої батьки, і батьки моїх батьків, і всі гарні порядні люди у цій частині світу завжди мусили жити абияк, задурені черговою владою, черговим режимом. Набридло. Абияк жити я більше не хочу.
 
* Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході.
* Але ж до чого ми задурені! Як нам змоделюють світ, так і бачимо.
 
* Ми статисти духовної пустелі. Ми ґвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.
* Але ж якщо мова — це Дім Буття, то чого ж ви мене виживаєте з мого власного дому?! Це бандитизм. Це імперський вірус. Це гарячка Ебола. У мене вже кров проступає з вух, коли я чую, як ображають мій народ. І хоч би ж російською говорили по-людськи, а то ж якийсь волапюк.
 
* Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само.
* Але й чуттєвість її особлива, затамовано вибухова. Вона ніколи не каже, що кохає мене. Я це зчитую з її губ, з дотику, з магнітних бур ЇЇ тіла. Її треба вміти покликати, у неї все починається з очей.
 
* Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф.
* Але іноді мені здається, що колись я вийду з дому через вікно, і більше мене ніхто ніде не побачить.
 
* Тісно робиться на планеті, людство витісняє саме себе.
* Але людство попереджай не попереджай, все одно, не почує.
 
* Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.
* Але на кухні бубонів репродуктор. Ті ж самі голоси, той самий «касетний скандал», ті ж дебільні ситуації у верхніх ешелонах влади. Я тільки не знаю, чому це зветься політикою. Політика, строго з грецької, це мистецтво керувати державою. Натомість тільки й чуєш: «політика — це мистецтво компромісів», «політика — це брудна справа», «бардак», «дерибан» і т. Д.
 
* Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо що передати.
* Але народ у нас витривалий, привчений завжди терпіти щось в ім'я чогось, - головне, щоб не було гірше.
 
* Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих, націй мислять категоріями свободи.
* Але така властивість моєї пам’яті: пам’ятаю бозна-що, забуваю елементарні речі.
 
* Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.
* Але у нас така глибока чаша терпіння, що, здається, уже без дна
 
* Очевидно є люди, не талановиті до любові. І їх дедалі більше.
* Але це вже Історія. Не з бромом, а з помаранчем.
 
* Безвихідь – це теж форма існування.
 
* Бо від манії величі станеш іспанським королем, як Поприщін у Гоголя.
 
* Бо що ж рефлектувати, що ми п'ємо, що їмо, яким повітрям дихаємо, - все одного іншого у нас нема.
 
* Бог дав жінці розум, щоб було два полюси правди
 
* Бог з вами, люди. Все до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми такі й смертельно самотні.
 
* Бог усе нам щось хочу сказати, а ми все не чуємо.
 
* Боже, скільки народ має достойників, чого ж він так недостойно живе?!
 
* Був геноцид, був лінгвоцит. А це вже, по суті, етноцид.
 
* Будні роблять людей буденними.
 
* Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані — то вже навік.
 
* В джунглях конкуренції кожен кожному звір.
 
* В якійсь точці кипіння маса завжди може перетворитися на юрбу. І не вірю теперішнім лідерам — ні тим, у яких прапори міняються, ні тим, у яких вони стабільно червоні.
 
* Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти у її очах.
 
* Важко належати до народу, національна свідомість якого прокидається аж тепер.
 
* Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, – не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.
 
* Взагалі мені здається, все наше життя – це чекання найгіршого і надія на краще.
 
* Взагалі мистецтво зробило величезний крок уперед. Що там ті китайці з їхніми пензликами, японські мініатюри і весь цей Іван Марчук з його космічно-капілярною технікою, всі ті голоси його душі і «Нові експресії!? Вчорашній день. Нафталін. Сучасне мистецтво не визнає канонів. Приміром, дриблінг. Що в руки трапило – віхоть,лопатка, дірява бляшанка, кулінарний шприц – квацяй, маж, не кремпуйся. На фіг талант, натхнення, якісь там ідеї. Головне, щоб було стьобно. Шок, скандал,провокація – ось ферменти мистецтва, його елітарний тренд. Все має бути спонтанне й гранично відверте – як фізіологічний акт, як бажання лайнутись або відлити в неположеному місці.
 
* Взагалі-то я толерантний до всіх, традиційних і не традиційних, хай собі любляться хто як хоче, але для чого зчиняти такий галас? Секс це ж діло інтимне. А інтим, як не візьми, це глибоко особисте, внутрішнє, сокровенне. Навіщо ж ходити з фалом наперевіс?
 
* Висновок з цього один: якщо тебе хтось душить, треба його адекватно вкусити.
 
* Вишукана революція, толерантна. Зазвичай революції по ніздрі у крові. А в нас тільки обіцяють «бандитам тюрми». Якщо, звичайно, не знайдуть з ними консенсусу.
 
* Віддайте мені життя! Віддайте мені мою Батьківщину! Якщо я народився, значить на цій землі мені теж щось належить...ми бездомні у своєму домі, ми безпритульні у своїй країні.
 
* Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: «Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу». Тепер би він її тричі трахнув по дорозі.
 
* Відчуваю себе перекресленим.
 
* Він поганий. Він увесь вік стояв на колінах, він спить, у нього препаскудний менталітет, у нього жахлива історія, яку не можна читати без брому, у нього продажна інтелігенція, у нього немає еліти, він роздав своїх геніїв у сусідні культури, а сам сидить, яко наг, яко благ, неконкурентноспроможний.
 
* Вітаю себе з печаллю пізніх прозрінь.
 
* Вічна парадигма історії: за свободу борються одні, а до влади приходять інші. І тоді настає лукава, найпідступніша форма несвободи, одягнута в національну символіку, зацитькала національним пафосом, вдекорована атрибутами демократії.
 
* Влада ж, як плазма, вона двигтить, розтікається, міняє обриси й кольори, обволікає, всмоктує і знову набуває тих самих форм.
 
* Вночі вона питає: — Це у нас секс чи любов? — Я мовчу, я не знаю, у мене це завжди було разом, тепер це чомусь окремо.
 
* Вона з тих рідкісних жінок, які не вміють звикати. Ні до побуту, ні до любові, ні до ситуації у суспільстві. Ні до чого. Бунтує і все
 
* Вона забула, невже вона забула? Вона ж не виходила за мене заміж. Ми одружилися, ми побралися, ми обрали одне одного. Для того, щоб оце тепер загубити?!
 
* Вона завжди відчуває, що я думаю. А я лиш іноді розумію, що вона відчуває. Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах. Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана. Так що бажано стабільно підтримувати в ній цей стан.
 
* Вона сильна і владна. Її характер скрутить кого завгодно. І водночас вона дуже ніжна. У неї чудесний овал обличчя. У неї пасмо волосся ніби завжди відкинуте вітром. У неї очі, які бувають лише у чаклунок, і не чорні, й не карі, а з оливковим полиском. Коли вона їх примружує — говорять стихії.
 
* Вранці виринаєш зі сну, і ще не тямиш, у яку реальність вертаєшся...
 
* Все одно за владу буде соромно, за будь-яку владу час від часу буває соромно.
 
* Все, до чого ми байдужі, байдуже до нас. Через те ми й такі смертельно самотні.
 
* Все, чого ми не знаємо, є для нас атипове. Типове тільки людське божевілля, з яким людство множить наслідки своїх непрогнозованих дій.
 
* Всі у всіх повинні просити прощення. Іншої ради нема.
 
* Втім, жінка — як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.
 
* Глас волаючого у пустелі, ці мої резюме
 
* Глобалізація глобалізує всі проблеми, і ні одної не зменшить. Зменшиться тільки роль держав, деякі скотяться по цьому глобусу, як сльоза.
 
* Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. (с. 23)
 
* Градус національного пафосу вказує на гарячку.
 
* Дві людини мають взаємно творити одна одну.
 
* Деінде журналістів стріляють, переслідують, кидають до в'язниць, а в нас тенденція більше до повішення, до шантажу, до убивства в темну, бейсбольними битами. У випадку Ґонґадзе - до відрубання голови. Так що якби який сучасний Бенвенуто Челліні, то тепер він мав би створити не Персея з мечем і головою Медузи, а бравого правоохоронця з сокирою у правій руці і головою журналіста у лівій. (с. 324) »
 
* Дивна жінка моя дружина. Мені здається, що вона завжди думає. Пише дисертацію — думає. Порається на кухні — думає. І водночас вона весь час почуває. У мужчин це роздільніше. Я якщо вже думаю, то я думаю. Гляну на неї — почуваю. А вона думає і почуває одночасно. Може, тому й така вибухова, бо в ній зразу два детонатори.
 
* Дивуюсь, що вона обрала мене, нудного технаря, інтроверта. А втім, усе правильно. Я громовідвід, у який має вдаряти ця блискавка
 
* Дикі ми люди, нема в нас покуття, є інтер’єр, є побутова техніка, стелажі й картини, а ікону нема де поставити.
 
* У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років — а вона та сама.
* Диктат приматів. Куди подітись людині?!
 
* Дисфункція душ.
 
* Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема. Поняття кращого ж співвідносне з гіршим, так що завжди є люфт для надії.
 
* Дійсність, у якій ми живемо, патологічна.
 
* Дійсність, у якій ми живемо, патологічна. І та, в якій жили, патологічна теж. Але цікаво, що люди і до тієї, і до цієї звикли. Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився, і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін, і ніколи до них не готовий.
 
* Для зручності вона прикидається звичайною жінкою. Займається побутом, пише дисертацію, дозволяє себе любити по-земному.
 
* Дні котяться, як на роликах.
 
* До всіх перинатальних хвороб державності ще й така халепа — виросли покоління, яким усе по фіґ.
 
* Добре людям, які пробігають повз факти. А я проходжу крізь них.
 
* Добре, що Господь увімкнув нам ближнє світло свідомості, бо якби дальнє, схибнутися можна.
 
* Духовний канібалізм.
 
* Є такий вид самотності - сидіти перед телевізором, не вмикаючи світла.
 
* Жах не в тому, що щось зміниться, – жах у тому, що все може залишитись так само.
 
* Живемо у липкій атмосфері звироднілого суспільства.
 
* Живеш, переймаєшся, на все реагуєш, а згодом озирнешся - уже й не згадаєш, що коли було і чи взагалі було?
 
* Жити своїм життям. Але свого життя теж немає.
 
* Життя – це проходження тіней.
 
* Життя – це теж посекундна тарифікація. Доводиться платити за кожну секунду.
 
* Життя нудне й безпросвітне.
 
* Життя це жорстокий ринг.
 
* Життя це теж тимчасова схема.
 
* Жінка — як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.
 
* Жінка втрачає на інтелекті, лише коли вона кохана. Так що бажано підтримувати в ній цей стан.
 
* Жінкам добре, вони можуть заплакати. А я тримаю глуху оборону.
 
* Жінки довше переживають образу, незалежно від того, вони образили чи їх ображено.
 
* Жіночий імператив завше один: ти винен і ти повинен. Добре, що я все це слухаю впіввуха, а то й упівсвідомості. Якби ще й жінка говорила впівголоса. Але ні, науково доведено: якщо вже жінка говорить, то на всі свої психоемоційні потужності. Сама сказала, сама ж тим і отруїлась.
 
* З поняттям честі у наших політиків дефіцит.
 
* За великим рахунком це психопатологія. Жити в Україні і не любити Україну. Зробити з мови політику, за мовною ознакою дискримінувати націю.
 
* Звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає.
 
* Звичайно ж, Гоголь - це російський письменник, але це - український геній.
 
* Зрештою, дружина в мене розумна й красива, упадальників біля неї не бракувало, і якби зі мною щось не так, то вона вибрала б не мене.
 
* Зроду майдан, площа були відкритим місцем. Майдан за означенням — простір. Осердя міста, його історичний центр, куди впадають вулиці, як артерії, де пульсує сучасність у скронях історичної пам’яті. Як у Венеції площа Сан-Марко. Як у Римі площа святого Петра. Як у Філадельфії надтріснутий дзвін Свободи. А тут напхано бутафорій, муляжів, імітацій, клумб, кіосків — і все це на тлі теплиць, під якими вирощують товари ненародного вжитку.
 
* Йдемо по колу, як сумирні конячки в топчаку історії, б’ючи у тій самій ступі ту ж саму олію.
 
* І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само.
 
* І не давайте мені знеболюючого. Я повинен нарешті відчути правду.
 
* І раптом я зрозумів. В тому ж і полягає християнська суть прощення, що просять невинуваті. Винуваті і не попросили б, їх і не можна простити.
 
* І це ж треба, саме сьогодні Всесвітній день боротьби зі снідом. Ну, світ як світ, у нього свої міжнародні дати. А от чому саме на цей день президент призначив Професійне свято працівників прокуратури, — це вже фрейдистський ляпсус. Бо що ж святкувати?»
 
* І я подумав — от якби й у нас не говорили, а пересвистувались. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленґом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму, — а при чому ж тут я?
 
* І я раптом розумію, що це ж не могили. Це окопи. Це ті мертві, що тримають лінію оборони.
 
* Інколи мені здається, що я не живу, а одбуваю життя. У нас всі так живуть. Сьогодні абияк, в надії, що завтра буде краще. А воно завтра та й завтра, і все уже позавчора. А життя як не було, так і нема.
 
* Іноді мені здається, що колись я вийду з дому через вікно, і більше мене ніхто ніде не побачить.
 
* Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі й не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М’язи розслабились, душа угрілась, — прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозлітались хто куди, сидять на інших деревах і цвірінькають уже по-іншому. Нація навіть не косноязика. Нація недорікувата. Я розумію, все має свої історичні корені. Часом їх хочеться висмикнути.
 
* Іноді почуваюся роботом, у якого механічне серце.
 
* Кадри розлетілись по світу, я залишився з принципу, все ж таки це моя країна, я тут виріс, я тут живу, я хочу жити і працювати тут.
 
* Кожен мужчина крім своєї домашньої Єви має в уяві свою недосяжну Ліліт.
 
* Кожному поколінню сняться свої кошмари.
 
* Коли держава говорить кийками, сперечатися з нею важко
 
* Коли починається смерть культури, настає культура смерті.
 
* Коли пролітала комета Галлея - мені здалося, що вона озирнулася на нас, і зареготала.
 
* Коли факти розкидані у свідомості, то це лише факти. А коли їх звести докупи, це вже система.
 
* Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах.
* Колись у когось таки урветься терпіння.
 
* Колись у неї були такі очі. Заворожували мене. А тепер бликне як вколе. Добре, що рідко й дивиться, не хотів би зустрітися з нею поглядом. Бо що я там прочитаю? Вирок моїй любові. Вночі я вже боюсь торкнутись до неї. Вона одвертається або вдає, що спить. І я щоразу пізніше лягаю спати, щоб не зустрітися з нею в Льодовитому океані простирадл. У нас енергетична криза теж.
 
* Кохання вдаряє в душу.
 
* Краще б такої України взагалі не було. Мріяли б про неї, боролися б. Підростали б нові покоління, ладні за неї життя віддати. Література була б — хай заборонена, хай самвидавська, але ж література, а не це заслинене матюками плюгавство.
 
* Кров, радіація і недуги. Уже не знаєш, яка тепер найстрашніша хвороба сучасності.
 
* Куди я дивилася, коли виходила за тебе заміж?!
 
* Купідон стріляв не в геніталії, а в серце.
 
* Легко їм казати — у правовому полі. Звикли там у Європі до правового поля. А у нас тут на правовому полі чортополох росте.
 
* Лінію фронту національного порятунку у нас давно вже тримають мертві. А перемогти можна, лише коли її тримають живі.
 
* Любиш одну, і драма твого життя розгортається навколо неї.
 
* Любов – це для мене це злиття двох світів. Це обмін щасливістю. Навіть темні спокуси перверсій прекрасні, коли кохаєш жінку, коли вона магнетизує тебе.
 
* Любов – це така камасутра, що сама собі все підкаже.
 
* Люди виходять чесно, люди складають екзамен, — а екзаменатори хто? Люди вимагають правди — їм сервірують брехню. Люди вимагають відставки одного з головних фігурантів злочину, — а його, навпаки, нагороджують орденом святого рівноапостольного князя Володимира «За великі заслуги в духовному розвитку України».
 
* Люди всі неоднакові. Я сам на себе не схожий щодня.
 
* Люди не знають, кого вибирати, бо не можна ж вибрати когось з нікого.
 
* Люди! Давайте зупинимось і візьмемо новий старт. Бо при таких забігах фініш буде фатальний.
 
* Люди, як правило, бачать світ у діапазоні своїх проблем. Ну, ще в радіусі родини, країни, свого фаху, своїх інтересів. А якщо подивитися на світ у комплексі різних подій і явищ, виникає зовсім інша картина. Бачиш критичну масу катастроф.
 
* Людина для людини закритий світ.
 
* Людство ходить навшпиньки, щохвилини обминаючи свою смерть.
 
* Людської якості тепер вже не треба. Не треба совісті, гідності, не треба освіти. Це вже не бренд. Потрібні гроші. Потрібен імідж і рейтинг.
 
* Людям не те, що позакладало вуха, - людям позакладало душі
 
* Мабуть, у всіх родинах буває оце перетворення в побут. Будні роблять людей буденними.
 
* Мабуть, час уже нам приймати новий гімн — «Донбас порожняк не гоніт» і на біцепси нашої Незалежності наколоти тату Пальма Мерцалова.
 
* У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене.
* Майбутнє щодня стає минулим. Вйо.
 
* У своєму житті треба залишати місце й для свого життя.
* Манія величі – це хвороба.
Комплекс меншовартості - теж хвороба. Тільки ще гірша.
 
* І я подумав — от якби й у нас не говорили, а пересвистувались. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленґом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму, — а при чому ж тут я?
* Мегабайти моєї пам’яті привалила інформація. Борсаюсь, як у пісках.
 
* Діапазон гіршого у нас безмірний, так що межі терпіння практично нема
* Мені не треба чорних ураганів плоті, знання грецьких поз і картинок з Камасутри. Пристрасть - це натхнення тіла, а кохання - це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишимо приматам. Мені потрібен космос її очей.
 
* Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані — то вже навік.
* Мені обридли конфесії з політичним підтекстом. Московський патріархат, київський патріархат. Один всія України, і другий всія України. В очах двоїться – хто ж із них усіїший? А я хочу звертатися до Бога зі свого храму своєю мовою. Це моє право.
 
* Протестувати проти своєї держави?!А вона ж не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну.— А куди ж ви дивилися?
* Мені треба, щоб вони, ставши владою, не зрадили цей Майдан. Бо це не їхня перемога, це наша.
 
* Мені щодня щось знімає трішки життя. В сумі вже знято більше, ніж, може, вже залишилось.
 
* Мертві тіла валяються неповсюдно, але скрізь повно мертвих душ.
 
* Ми вже як той сухогруз, що недавно розломився у Чорному морі. Одну частину відносить у бік Європи, друга дрейфує до Росії. А на вцілілій кормі матроси варять борщ.
 
* Ми всі дивимось одне повз одного.
 
* Ми думаємо, що це у нас шляхетна толерантність, а це у нас воляче терпіння.
 
* Ми їздимо на природу, в Гідропарк, за місто, але я нікуди не можу поїхати від себе.
 
* Ми можемо втратити Україну. Ми вже фактично її втрачаємо. Ми нездатні протистояти, ми не знаємо, на кого й на що спертися у цьому суспільстві, воно хистке й захланне, інфіковане тліном мертвих ідеологій, поляризоване за принципом поколінь, сконфронтоване соціально й національно, навіть регіонально, — а ми, що зробили ми? — ми, покоління у силі віку, ми, ніби ж уже громадяни вільної країни, ми, ублюдочні катастрофісти своїх особистих драм, сипонули урозтіч по світах, або сидимо тут, скніємо, чекаємо, поки нам усміхнеться доля.
 
* Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас немає.
 
* Ми статисти духовної пустелі. Ми ґвинтики й шурупи віджилої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, — не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.
 
* Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту. У кого ще є атомний саркофаг? А у нас є.
 
* Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо чого передати.
 
* Ми хто? Ми статисти духовної пустелі. Ми гвинтики й шурупи віджитої системи, вона скрипить і розвалюється, продукти розпаду інтоксикують суспільство, і воно по інерції обирає й обирає тих самих. Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, - не він їх, а вони його сіпають за мотузку у цьому політичному вертепі.
 
* Ми ще не встигли стати вільними людьми, громадянами, як нас уже перетворили на щось абстрактне й не мисляче – електорат.
 
* Мій батько ще коли сказав: - Між мною і тобою буде дистанція, між тобою і твоїм сином - прірва
 
* Мій кінець мене не хвилює.
 
* Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що.
 
* Може, вони припишуть її собі. Може, захочуть забути. Може, чиїсь волохаті руки спробують видерти цю сторінку.
 
* Може, ми всі родом з Африки, тільки потім вицвіли.
 
* Може, уперше в житті я так полюбив життя, у щонайменших його виявах – усмішка, дотик, вечірня розмова за чаєм.
 
* Може, я вже збожеволів. А, може, я – навпаки – нормальніший від нормальних, просто у мене більше сигнальних лампочок у голові.
 
* Можна злізти з дерева, можна вилізти на дерево. Свобода.
 
* Молодь прагне живого. Кому тепер потрібні "Шляхетні вальси" Равеля? ось приїхала група "Крейзі пеніс", всі фанати побігли. Виступив популярний співак з хітом "Убий свого батька!" - тіпалися в трансі. "Гоголь борделло" теж добре. Головне, щоб побільше борделло. Але до чого тут Гоголь?
 
* Моральний ексгібіціонізм придурків.
 
* Моя базова травма - Україна. І на це немає ради.
 
* Моя дружина добре вписується в дизайн іномарки...
 
* Мудрість мужчини — промовчати, коли говорять стихії.
 
* Мужчина повинен чутися переможцем, тоді він цікавий для жінки. А я в основному перемагаю себе.
 
* Мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч.
 
* Мужчини зникають як явище. Їхнє місце посіли круті — ерзац, замінник, гібрид гамадрила й Шварценеґера.
 
* Мужчини імперських націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих націй мислять категоріями свободи.
 
* На жаль, у нашому випадку це різні речі - честь президента і честь України.
 
* На роботі мене поважають, колектив нічого, спершу дивилися скоса думали, що я націоналіст, — у нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст. А потім звикли, дехто й сам би вже перейшов, але ж це мало не акт громадянської мужності, як було за радянських часів, так і тепер.
 
* На цій землі головне набутися разом.
 
* Навіщо боротися проти чоловічої цивілізації? Вона сама себе знищить.
 
* Навіщо я слухаю цей балаган, навіщо читаю газети, навіщо дивлюся всю цю чортівню, якщо можна слухати музику Паґаніні?!
 
* Найбільше боюся приниження, цей страх мене теж принижує.
 
* Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає
 
* Наївні люди, вони думають, що це їм як за радянської влади, яка боялася негативної інформації про себе. Ця навпаки, цій тільки й потрібна негативна інформація про Україну, вона її навмисно продукує сама, щоб в очах світу існування такої держави втрачало сенс.
 
* Нам усім не вистачає кисневих масок. Кожен узяв би свою висоту.
 
* Народ у нас витривалий, привчений завжди терпіти щось в ім’я чогось, — головне, щоб не було гірше.
 
* Настає такий момент у житті, коли нічого вже не можеш виправити. Ні в стосунках, ні в обставинах. Ні в самому собі.
 
* Настала якась собача старість ідей. Ніхто нічого не хоче. Ніхто ні за що не бореться. Тільки наші політики за владу над нами.
 
* Настане час, коли вчителі на уроках біології наочно демонструватимуть статевий акт, а школярі позіхатимуть і потай з-під парти читатимуть Верґілія.
 
* Наш найбільший ворог – це ми самі.
 
* Нашим би діячам повчитися, чий мозок залубнів у формаліні радянської ідеології. Вони не здатні вшанувати всіх полеглих. Вони вибірково – хто правильно поліг, хто неправильно. Хто за ту Україну, а хто не за ту.
 
* Нашого цвіту по всіх борделях світу.
 
* Не давайте мені знеболюючого. Я повинен нарешті відчути правду.
 
* Не руйнуйте мужчин, бо й вони вас не збудують.
 
* Не треба вже поводирів. Надія не сліпа.
 
* Невже немає симпатичніших людей? Є. Але симпатичніші це симпатичніші. А ми з ним з однієї пустелі.
 
* Недарма ж Фур’є вважав, що в жінок сильніше розвинута інтуїція, а в мужчин — розум. Через те жінка швидше здогадується, а чоловік глибше аналізує.
 
* Нема України в душах.
 
* Непокаране зло регенерує себе.
 
* Нова форма свободи слова — що хто хоче, те й лопоче. Або що замовляє хазяїн.
 
* Новий рік для мене це завжди ще один привід відчути свою самотність.
 
* Огидна річ — наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.
 
* Огидне явище — депутатська линька. В'їхали на одній партії, злиняли в іншу.
 
* Один еколог на Тянь-Шані бачив синього кажана. У нас під Кобеляками теж бачили снігову людину. Навіть хотіли вибрати у парламент.
 
* Один пан, наприклад, сказав, що «наш найбільший ворог – це ми самі». Плідна ідея. Схиляє до самознищення.
 
* Одна табличка особливо привернула мою увагу: «Відділ реєстрації смерті». Я подумав: «Зайду, зареєструюсь». Але передумав: «Як же я зайду? Вони ж подумають, що я живий».
 
* Ось цей розлом суспільства на «ми» і «вони» – фатальний.
 
* От хто у нас є, це журналісти. Очі суспільства, яке спить.
 
* От я гляну на неї - вона прекрасна. Торкнуся до неї - вона магніт. Але втомлена жінка під вечір - це вже ступа. А коли ще й задубіла в роздратуванні, то це вже ціла мегера.
 
* Отямитися ніколи не пізно.
 
* Очевидно є люди, не талановиті до любові. І їх дедалі більше.
 
* Паніка взагалі – річ страшна, а глобальна тим більше.
 
* Перемоги піднімають на дусі, поразки знікчемлюють.
 
* Періоди у нас всі критичні, але ніколи не вирішальні.
 
* Питання в тому, чим краще бути «нагруженим» — трагедіями чи сміттям?»
 
* По радіо лунає заклик: «Відчуй себе українцем!» Спасибі, я вже відчув.
 
* Поверніть мені мій захват перед жінкою. Хоч трохи магії, загадки, недосяжності, а не щоб вона мені виверталася тим своїм "тілесним низом".
 
* Покоління – це дуже відносна одиниця виміру. В кожному поколінні є свої антиподи. І потім – інволюція в часі. Час – великий карикатурист.
 
* Помаранчевий – це вже не колір. Це стан душі, це вітраж майбутнього.
 
* По-моєму, тут уже потрібні не політологи, а політпатологи.
 
* Потім виявляється, що у нас не президент, а директор заводу, що він не може не матюкатися, бо він звик. То чого ж я хочу від свого маленького сина — він теж звик.
 
* Почалося це з того, що я раптом захотів на Канари. Не тому, що курорт, океан, екзотика. А тому, що вичитав у одному журналі, що там десь високо в горах, у вічнозелених нетрях є плем’я, яке не говорить між собою, а пересвистується. І я подумав — от якби й у нас не говорили, а пересвистувались. Бо стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою недолюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленґом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму, — а при чому ж тут я?
 
* Привид ходить по Україні, привид шовінізму. Часом він вилазить на трибуну і вимагає другої державної мови.
 
* Приниження робить нас безпорадним. Приниження робить нас ізгоями.
 
* Пристрасть - це натхнення тіла, а кохання - це натхнення душі. Любов як функції геніталій залишмо приматам. Мені потрібен космос її очей.
 
* Проблеми ж — як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані — то вже навік.
 
* Протестувати проти своєї держави?!А вона ж не своя. Ми ж її передоручили будувати чужим. От вони й будують чужу, не нашу, антиукраїнську Україну.— А куди ж ви дивилися?
 
* Психів там справді багато, хоч, може, не більше, ніж скрізь.
 
* Росія – це великий спрут. У всіх, до кого вона привалилася боком, мертвіє тіло нації.
 
* Сартр колись казав: "Я те, що я роблю". Тепер критерії інші: "Я те, що я заробляю".
 
* Світ стрясають теракти, вибухи, катаклізми. Дивно, як планета ще крутиться, – це далеко не вальс.
 
* Свобода справді є. Пиши, що хочеш. В тюрму не посадять, у психушку не запроторять. Але можуть вбити.
 
* Сексуальність напоказ — прерогатива шльондр.
 
* Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, — інформація була нашою здобиччю. Тепер ми — здобич інформації. Що б де не сталося, всім віддає в плече.
 
* Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.
 
* Скоро людство, як той святий Діонісій, ітиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом безвиході.
 
* Слово ж як заклинання, воно притягує.
 
* Слово знецінилось. Мова втрачає пульс.
 
* Словом, нарешті знайшли себе. Можна злізти з дерева, можна вилізти на дерево. Свобода.
 
* Словом, спасибі демократії. Зроду не знав, що у світі стільки халтури. Куди ж її й сплавити, як не в захланний пострадянський простір?»
 
* Справді – куди зникають всі дні?! Живеш, переймаєшся, на все реагуєш, а згодом озирнешся – вже й не згадаєш, що коли було і чи взагалі було?
 
* Справді, з поняттям честі у наших політиків дефіцит.
 
* Стільки вже наговорено, до цілковитої втрати смислу. Та ще й якоюсь мовою нелюдською, сурогатом української і російської, мішанкою, плебейським сленгом, спадком рабського духу і недолугих понять, від чого на обличчі суспільства лежить знак дебілізму, – а при чому тут я?
 
* Сторінку можна видерти. Історію – ні.
 
* Ступінь деградації цього суспільства ти не можеш зміряти, ти не термометр, - каже дружина. - Заспокойся.
 
* Суспільство й не сколихнеться. А якби хто й обурився, підняв голос протесту, на нього подивилися б як на божевільного. Суспільство уже не хоче, щоб його на щось піднімали, його уже не цікавить ніяка форма протесту. Старі хочуть більшої пенсії. Молоді класного кайфу. А такі, як оце я, недоумки, все чогось рефлексують.
 
* Суспільство у нас важке. Конгломерат націй і антинацій, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій.
 
* Схоже, що трагедії стають буднями людства.
 
* Сьогодні в єдиному оргазмі злилися комуністи і олігархи. Отакий політичний секс.
 
* Сьогодні у Штатах День пам’яті всіх полеглих у всіх війнах за Америку. Всіх полеглих у всіх війнах!
 
* Така наша українська Феміда – у грецької зав’язані очі, у нашої заплющені.
 
* Те, що діється тепер у світі, — це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів. Чи не краще дивитися свої власні сни?
 
* Тепер найбільший комплімент жінці – що вона сексуальна. Хоча, як на мене, це комплімент сумнівний. Сексуальність напоказ – прерогатива шльондр.
 
* Тепер у людей дисфункція душ.
 
* Тільки наші життя, очевидно, нічого не варті.
 
* Тісно робиться на планеті, людство витісняє саме себе.
 
* Тотальне жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу. Масі не треба мистецтва, масі не треба культури.
 
* Трагедії стають буднями людства.
 
* Триста років ходимо по колу. З чим прийшли у двадцяте століття, з тим входимо і в двадцять перше. І жах не в тому, що щось зміниться, — жах у тому, що все може залишитися так само.
 
* Троянда — як кохання, може завдати болю, якщо не вмієш її узяти.
 
* У Ватикані у святого Петра украли ключі від раю. Пекло, я так розумію, не замкнене.
 
* У всіх країнах мови як мови, інструмент спілкування, у нас це фактор відчуження. Глуха ворожість оточує нашу мову, навіть тепер, у нашій власній державі. Ми вже як нацменшина, кожне мурло тебе може образити. Я ж не можу кроку ступити, скрізь привертаю увагу, іноді навіть позитивну, але від цього не легше. Бо в самій природі цієї уваги є щось протиприродне, принизливе. Людина розмовляє рідною мовою, а на неї озираються.
 
* У кожній нації є від чого збожеволіти. В різних обставинах, в різні епохи. Але є національна специфіка божевілля.
 
* У кожного своя пустеля. І свої міражі.
 
* У кожної влади в генах — знищити журналіста, придушити письменника, перехапати всіх, хто бачить її наскрізь.
 
* У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна.
 
* У мене останнім часом таке відчуття, що десь глибоко піді мною двигтить земля. Чи це під людством.
 
* У нас є до кого звернутися лише тоді, коли тобі добре.
 
* У нас же завжди, віками — остання надія, останній шанс, потім виявляється, що все-таки передостанній, і все починається спочатку.
 
* У нас можуть. У нас все можуть. У нас навіть Незалежність украли. Ми думали, що вона є, а її вже не було.
 
* У нас на кожну проблему можна лягти й заснути. Прокинутись через сто років – а вона та сама.
 
* У нас тепер багато і нелюдського, й не-Божого.
 
* У нас тепер така свобода, наче сміттєпровід прорвало. Свобода хамства, свобода невігластва, свобода ненависті до України. Все, що є ницого й зловорожого, вигрівається під сонцем нашої демократії. Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа.
 
* У небі розминаються мертві. На землі розбиваються живі.
 
* У них є філософія смерті. А у нас немає навіть філософії життя.
 
* У Нідерландах узаконили евтаназію, тобто милосердя на вбивство. Бо немилосердя вже узаконили скрізь.
 
* У своєму житті треба залишати місце й для свого життя.
 
* У ставленні цієї влади до людей є щось зоологічне.
 
* Увійти у ворота пекла легше, ніж вийти звідти.
 
* Україна — це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.
 
* Але ж якщо мова — це Дім Буття, то чого ж ви мене виживаєте з мого власного дому?! Це бандитизм. Це імперський вірус. Це гарячка Ебола. У мене вже кров проступає з вух, коли я чую, як ображають мій народ. І хоч би ж російською говорили по-людськи, а то ж якийсь волапюк.
* Україна відчайдушно хотіла бути. І вона є.
 
* Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що.
* Україна пручається, як Лаокоон, обплутаний зміями. Вона німо кричить, але світ не чує. Або не хоче почути. (с. 197)
 
* Україна скучила за собою. Майдан – це простір, де вона зустріла себе.
 
* Уриваються й уриваються людські зв’язки.
 
* Фактично, він був сучасником великих людей, і аж тепер це стає зрозумілим. Бо поки вони є, ми ж не знаємо, що поруч з нами планети.
 
* Фронт національної гідності теж тримають мертві. Коли вже його триматимуть живі?!
 
* Холодний протяг неіснуючих днів висвистує все із пам’яті.
 
* Хоч зі смітника витягне, а виставить на загальний показ. (…) Підхопили постмодернізм, як вітрянку, розчухали до крові, ну, і яке ж тепер обличчя літератури?
 
* Хочуть збудувати державу. Так державу ж треба будувати з підмурка, щоб кожен свою цеглинку поклав. А з того каміння, що за пазухою, держави не збудуєш.
 
* Християнство – це постійно усвідомлюване страждання. Це тінь розп’яття над усім життям. А індуїзм дає шлях від трагедії до просвітлення. Я теж не міг пережити. Я не міг жити. Моє просвітлення в тому, що я комусь потрібний.
 
* Хто має право ідентифікувати націю за її відламками й виродками?
 
* Хто має право нам, людям, визначати мінімум?! Ті, що собі призначили максимум?
 
* Це вже не телеекран, це іподроми сексу, де оголені вершниці мчать крізь ніч на розгнузданих жеребцях.
 
* Це ж не народ, це жертва історичних мутацій
 
* Це ж треба так скористатися свободою, щоб на продукувати стільки сміття! Потрібен якийсь літературознавчий Фройд, щоб поставив діагноз цій шизофренічній продукції. Література зробилася, як блошиний ринок – хто що має, несе на продаж.
 
* Це посліднє діло, коли мужчина нічого не може вдіяти, у нас всі мужчини нічого не можуть вдіяти, я боюся, що моя дружина стане феміністкою і пошле мене на фіґ.
 
* Центрифуга ідіотизму, голова йде обертом.
 
* Цілковите розуміння, що від тебе нічого не залежить,звільняє від відповідальності.
 
* Ця все присутність політиків у нашому житті, це жахливо.
 
* Час - великий карикатурист.
 
* Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить, мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній. Пролітаємо крізь події, підбиваємо підсумки на льоту. Скільки нас, людства, вже є на планеті? Мільярдів шість? І серед них українці, дивна-предивна нація, яка живе тут з правіку, а свою незалежну державу будує оце аж тепер.
 
* Час обертається, як гігантське колесо, людство сидить, кожен у своїй кабіні.
 
* Час уже зрозуміти, що на земній кулі є люди, викроєні інакше, ніж ми. І не лізти до них зі своїм лекалом. Ну, і вони ж хай не лізуть до нас зі своїм.
 
* Час хисткий і непевний.
 
* Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.
 
* Часто перед телевізором сиджу один. Є такий вид самотності — сидіти перед телевізором, не вмикаючи світла. Втупишся в екран і сидиш. А тобі все розказують, показують — де газ, де сказ, де війни, де катастрофи. Часом ловлю себе на думці: а нащо мені вся ця інформація, у мене що, три життя? Те, що діється тепер у світі, — це кошмар, що приснився людству. Потім його назвуть Історією і приплюсують до попередніх кошмарів. Чи не краще дивитися свої власні сни?
 
* Чи варто витрачати своє життя на життя не своє?
 
* Чи є майбутнє в України? З таким президентом нема. А з такими нами?
 
* Чого ж я живу не своїм нормальним людським життям, а божевільним життям світу?
 
* Шкірою чую, як тотальне жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу. Масі не треба мистецтва, масі не треба культури — масі треба закласти у підсвідомість, і вона піде у спроектований бік.
 
* Шкода, що в жінках так швидко вмирає Ассоль.
 
* Щось у мені схитнулося, ледве зберіг рівновагу. Мабуть, чаша болю переважила.
 
* Я боюсь. Отак внесемо їх у владу на своїх плечах, а що, як вони не борці, не герої, а всього лише «оранжевые дяди, оранжевые тети»? Потім вони полиняють або перефарбуються, а я так і залишусь «оранжевим верблюдом».
 
* Я вже не так боюся нових найскладніших проблем, як тих самих, хронічних. Проблеми ж — як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані — то вже навік.
 
* Я вже, як Одіссей, хотів би залити вуха воском.
 
* Я ворушу губами, але мене ніхто не чує.
 
* Я втомився тут жити. У мене відняли Батьківщину.
 
* Я втрачаю терпіння терпіти. Допоки ж при владі будуть вовки?!
 
* Я гидую суспільством. Воно тупе й жорстоке. Воно посттоталітарне, пост геноцидне. І пост людське.
 
* Я громовідвід, у який має вдаряти блискавка.
 
* Я думаю, що якби мене не було, то мені було б легше.
 
* Я ж теж пронумерований. Ми всі пронумеровані. Оприходували нас, пронумерували, видали ідентифікаційний код.
 
* Я за все своє життя не наслухався таких пасквілів на народ, як наговорено при цій, з дозволу сказати, демократії.
 
* Я завжди був нормальною людиною.
 
* Я завжди чекаю чогось гіршого. Я не здатен на ейфорію.
 
* Я замикаюся в собі, вона виходить із себе.
 
* Я людина ХХ століття принаймні пів мене залишилося там.
 
* Я міг би бути тим іншим, я ревную її до нього, але я такий зашуганий, я мушу заробляти гроші, тепер жорстка конкуренція, не встигнеш — злетиш з конвеєра. Іноді почуваюся роботом, у якого механічне серце. Найбільше боюся приниження, цей страх мене теж принижує.
 
* Я мужчина, я не повинен зриватись, але іноді мені здається, що колись я вийду з дому через вікно.
 
* Я не впізнаю цих облич - вони прекрасні.
 
* Я не катастрофіст. Я хотів би думати в хорошу сторону. Але, на жаль, не вона домінує у загальному балансі подій.
 
* Я не святенник, у мене до неї були жінки, але такої я не бачив.
 
* Я не скептик. Просто я знаю закон маятника. Хитнулося в один бік, може хитнутися у протилежний.
 
* Я не хвилююсь. Я тільки хочу на Канари.
 
* Я нікуди не можу поїхати від себе.
 
* Я нічого не боюсь, я боюсь лише причетності до ідіотів.
 
* Я особисто дуже надіюсь, що у новому столітті все буде інакше, і ми будемо інакші, і не потягнемо за собою шлейф тих самих проблем. Бо я вже не так боюся нових найскладніших проблем, як тих самих, хронічних. Проблеми ж — як божевілля. Буйних ще можна вилікувати, а тихопомішані — то вже навік.
 
* Я розумію, що вона мене дражнить, хоче допекти до живого, щоб я розсердився, щоб захотів щось змінити.
 
* Я тільки не розумію, чому канадський прем’єр-міністр може проїхати до парламенту на ковзанах по замерзлій річці через всю Оттаву, а у нас людей розкидають мало не в кювети, коли їде якесь цабе.
 
* Я умру не від смерті, я умру від життя.
 
* Я хворий, я дуже хворий, я вже не маю сил жити.
 
* Я, очевидно, вже не дожив. Бо життя, яким я живу, це ж не життя.
 
* Якась фірма продає ділянки на Місяці. Я купив би, дачі у нас немає, але раз, що теща не захоче на Місяць, два — уявляю собі, які там будуть сусіди.
 
* Якогось ранку прокинемось в іншій державі. Бо проспали свою.
 
* Якось треба зібратися з духом, налаштуватись морально — все ж таки це Міленіум, дуже високий поріг. Інші покоління жили й не переходили такий Рубікон. А нам випало перейти. Нам судилося жити ще в одному столітті, Господи, в тисячолітті! Яке воно буде? Які ми будемо? Як зустрінемо таку грандіозну дату — новий 2001 рік?»
 
* Якщо тебе хтось душить, треба його адекватно вкусити.
 
*
{{без джерел}}
 
== Джерела ==
* ''Костенко Л. Записки українського самашедшого / Л.Костенко. — К.:А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2010. — 416 с. — ISBN 978-966-7047-88-7.
* http://read-online.in.ua/read/zapiski_ukrajinskoho_samashedshoho
 
[[Категорія:Українські романи]]
Отримано з https://uk.wikiquote.org/wiki/Записки_українського_самашедшого