Записки українського самашедшого: відмінності між версіями
Вилучено вміст Додано вміст
Мітка: possible spambot (testing) |
Немає опису редагування |
||
Рядок 86:
* Мова солов’їна, а тьохкають чортзна-що.
* На роботі мене поважають, колектив нічого, спершу дивилися скоса – думали, що я націоналіст, – у нас же так, якщо говориш українською, то вже й націоналіст.
* * *
Є слово, залишене йому у спадок від радянської влади, слово заклинання, слово прокляття, слово тавро: націоналіст.
Україна – це резервація для українців. Жоден українець не почувається своїм у своїй державі. Він тут чужий самим фактом вживання своєї мови.
* * *
А ви думали, що Україна так просто. Україна — це супер. Україна — це ексклюзив. По ній пройшли всі катки історії. На ній відпрацьовані всі види випробувань. Вона загартована найвищим гартом. В умовах сучасного світу їй немає ціни.
* * *
Моя базова травма — Україна. І на це немає ради.
* * *
Оптимістичний у нас Гімн. Тішимося, що Україна ще не вмерла. Сподіваємось, що наші воріженьки згинуть, як роса на сонці. Випаруються. Віримо, що нам ще усміхнеться доля. Ждемо, ждемо, а вона чомусь не усміхається.
* * *
Україною правлять люди, які її не люблять і яка їм чужа.
* * *
Я не знаю, чи є ще десь інша країна за кількістю принижень на душу населення.
* * *
Ми можемо втратити Україну. Ми вже фактично її втрачаємо. Ми нездатні протистояти, ми не знаємо, на кого й на що спертися у цьому суспільстві, воно хистке й захланне, інфіковане тліном мертвих ідеологій, поляризоване за принципом поколінь, сконфронговане соціально й національно, навіть регіонально, – а ми, що зробили ми? – ми, покоління у силі віку, ми, ніби ж уже громадяни вільної країни, ми, ублюдочні катастрофісти своїх особистих драм, сипонули урозтіч по світах, або сидимо тут, скніємо, чекаємо, поки нам усміхнеться доля.
* * *
Знаєш, чому нашу історію не можна читати без брому? Не тому, що вона страшна, бували страшніші. Тому що вона при ни же на.
* * *
Україна – це прекрасна країна під знаком Тільця, яка уміє чекати, і що вона таки дочекається свого зоряного часу.
* * *
Не люблю цього Майдану. Це вже зовсім інший Майдан. В ньому немає ні простору, ні свободи. В ньому немає Майдану. Він спрофанував обличчя міста, він поблискує, як незрячий, шкельцями своїх недоладних теплиць. Він не зміг би пройти дорогами своєї історії, навіть намацуючи палицею асфальт.
* * *
Колись Довженко написав «Україна у вогні». Пора вже писати «Україна у багні».
* * *
У цій країні все може бути. У цій країні противно жити.
* * *
Україна вступила у найкращий, продуктивний період своєї історії. Аж нарешті українці об’єктивно побачать самі себе, не в патетиці нарваних патріотів, не в чужих інтерпретаціях, не в ностальгійних візіях, а реально, без ілюзій і сентиментів, як воно є насправді. І саме це їм допоможе, врешті решт, вирішити своє гамлетівське питання: будьмо чи не будьмо? Інакше й справді залишається тільки зняти фільм «Відбраковані світом», як «Віднесені вітром», і заспокоїтись.
* * *
Я тільки не знаю, чому це називається Майдан Незалежності. Розваг, кав’ярень, бутиків, барахолок – чого завгодно, крім Незалежності. Слова українського не почуєш, так, ніби це філіал столиці сусідньої держави.
* * *
– Ти знаєш, – каже батько, – у мене таке відчуття, що я вмираю разом з Україною. Я хотів би померти перший.
* * *
Коли Україна поневолена, змучена, але бореться, то вона є. А коли вона ось така ніби вільна, ніби незалежна, а насправді невизначена, хистка, компромісна, то вона вже не спроможна бути.
* * *
Перекошене обличчя нашої демократії. Оце така і є Україна в очах світу.
* * *
І мені нема куди йти з моєю правдою в Україні. І самій Україні нема куди йти зі своєю правдою у світі.
* * *
Україна відчайдушно хотіла бути. І вона є.
* * *
Боже! У мене є народ!
* * *
Україна скучила за собою. Майдан – це простір, де вона зустріла себе.
* * *
Майдан — уже як всесвітній центр тяжіння. Кого тільки тут не зустрінеш!
Майбутнє щодня стає минулим.
* * *
Час неосяжний, коли він категорія Вічності. А звичайний наш час, повсякденний, мигтить-мигтить, його завжди не вистачає. Він летить мов експрес, не встигнеш озирнутися, а ти вже вчорашній.
* * *
А секунди летять. Отак можна вмерти й нічого не встигнути. Встигаєш тільки стомитися.
* * *
Тепер же час вимірюється не часом, а катастрофами. Це якийсь розгром часу в мені. І мене в часі.
* * *
Але, Боже, як сумно, коли все вже стає минулим.
Коли держава говорить кийками, сперечатися з нею важко.
* * *
Державу ж треба будувати з підмурка, щоб кожен свою цеглинку поклав. А з того каміння, що за пазухою, держави не збудуєш.
* * *
Часом мені здається, що існує якийсь мозковий центр, що працює на самоліквідацію цієї держави, навіть не так руками її ворогів, як зусиллями власних тут ідіотів.
* * *
Та ж українська мова. Маєте свою державу — говоріть. З ким і за що ви боретесь, світу не зрозуміло.
* * *
Віддайте мені життя! Віддайте мені мою Батьківщину! Якщо я народився, значить на цій землі мені теж щось належить.
* * *
Ми держава нейтральна, позаблокова, нас у війну не втягнеш. Проти війни теж.
* * *
Кожен народ повинен мати свою гору Синай, де Господь говорить з Мойсеєм.
Коли починається смерть культури, настає культура смерті.
* * *
Література зробилася, як блошиний ринок — хто що має, несе на продаж.
* * *
Тутешній постмодернізм — це капітуляція. Все post і post. Треба, щоб хтось уже вистрелив зі стартового пістолета.
* * *
У світі вже з цим без комплексів. Та й у нас теж. Борделі й панелі вже не екзотика. Розвивається секс-індустрія. Секс-шопінґів, правда, немає, у нас це зветься "Салон секс-культури". Я заходив, з цікавості. Там є все. Еротична білизна. Тренажери з дисфункції члена. Наручники для мазохістів. Є навіть фалоімітатори у вигляді даішного жезла, є вібратори, які можуть охати й ахати.
* * *
І приходять, купують. Вони думають, що їм потрібен тренажер з дисфункції члена. Тепер у людей дисфункція душ.
* * *
Непокаране зло регенерує себе.
* * *
....Тепер уже й не модно читати. Тепер модно ловити кайф. Тепер час просунутих. Чай рімейків, сиквелів й адаптацій.
* * *
У якому світі ми живемо? На ніч нам показують хорори й трилери, зранку ми входимо у світ реальних кошмарів, децибели трагедій такі, що уже перестаєш їх чути. Нас привчають до кривавих видовищ, до пласких понять і печерних емоцій. Нас постійно тримають на подразниках, ми вже не здатні на потрясіння, інформація, як з бранспойта, збиває з ніг – може, це так і задумано, щоб ми перестали бути людьми?!
* * *
Свобода, рівність і блядство! – такий парафраз охлократії. Естетика нуворишів. Диктат грошових мішків. Моральний ексгібіціонізм придурків. На цьому постане література нового часу. На цьому розквітне шоу бізнес. На цьому нові покоління втрачатимуть сенс життя.
* * *
Сучасне мистецтво не визнає канонів. Приміром, дриплінґ. Що в руки трапило – віхоть, лопатка, дірява бляшанка, кулінарний шприц – квецяй, маж, не кремпуйся. На фіг талант, натхнення, якісь там ідеї. Головне, щоб було стьобно. Шок, скандал, провокація – ось ферменти мистецтва, його елітарний тренд. Все має бути спонтанне й гранично відверте – як фізіологічний акт, як бажання лайнутись або відлити в неположеному місці.
* * *
Навіть найдосконаліший прилад поступається інструменту. Це як комп’ютер і скрипка. Як піаніно і агрегат.
Сиділи колись за залізною завісою, ловили кожну вісточку зі світу, інформація була нашою здобиччю. Тепер ми – здобич інформації.
* * *
Газети за бомбили свідомість. Нова форма свободи слова – що хто хоче, те й лопоче.
Скоро людство, як той святий Діонісій, йтиме з власною головою в руках, а на плечах у нього буде віртуальна голова, набахтурена абсурдом бузвиході.
* * *
Великий народ обирає карликів, маріонеток, і що цікаво, – не він їх, а вони його сіпають за мотузочки у цьому політичному вертепі.
* * *
Добре людям, які пробігають повз факти.
Важко належати до такого народу. Націю запрограмували на безвихідь. А вона добра, вона терпляча.
* * *
Найгірше в нашому народі те, що він до всього звикає. Оце звик, змирився, і нічого не хоче міняти. Фактично він навіть не любить змін, і ніколи до них не готовий.
* * *
Огидна річ –наша терплячість. Наша звичка відмовляти собі у всьому. Так все може відмовитися від нас.
* * *
Ми ушкоджене покоління. Ще від предків щось узяли, а нащадкам вже не маємо чого передати.
* * *
Сумно все ж, коли твоя нація така безпорадна. Ледь що, зразу у відчай.
* * *
…У нас обпатрані всі. Ще ще метода з радянських часів – щоб усі були у підвішеному стані. Ось ви думаєте, що ви люди, а щомиті вас можуть підсмажити. Кого чуткою, кого –кліткою – крутнуть рожен компромату, і зашкварчить чорний піар.
* * *
—Хлопці, невже ви не любите Україну? (одна жінка простягла руки до омонів, благала). А вони їй іржали в обличчя: «Любім, только без українцев».
* * *
—Як ти думаєш, чому українці ніяк не можуть ідентифікувати себе як націю, навіть уже у власній державі? —А чайка, яку зварили в каші може себе ідентифікувати з собою?! Тільки з кашею.
* * *
Мужчини імперський націй мислять категорією сили. Мужчини поневолених, але гордих націй мислять категорією свободи. А такі, як оце ми [українці], все надіються, що якось воно буде.
* * *
Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: "Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу". Тепер би він її тричі трахнув по дорозі.
* * *
Наївний ми народ, українці. Мріємо про свободу в умовах глобалізації. Випустили свою гривню з князями і поетами, коли вже не треба ні історії, ні поезії. Любимо свою Україну, яка ще не вмерла, боремося за свою мову, яка вже вмирає. Залежні від усіх і від усього, будуємо незалежну державу. Та все дбаємо про злагоду у суспільстві, про консенсус і компроміс.
* * *
Українці з поляками — це гримуча суміш.
* * *
У кожної нації є від чого збожеволіти. У різних обставинах, у різні епохи. Але є національна специфіка божевілля.
* * *
Мені допекло приниження, ця одвічна дискримінація нації.
* * *
Ми унікальна нація. У нас хліборобів морили голодом. Режисери ставили спектаклі у концтаборах. Поетів закопували у вічну мерзлоту.
* * *
У нас же завжди, віками — остання надія, останній шанс, потім виявляється, що все-таки передостанній, і все починається спочатку.
* * *
Живемо у дуже густому розчині хамства, скоро випадем у кристал.
* * *
Іноді мені українці здаються таким великим гарним птахом, який сидить собі і не знає, що робиться на сусідньому дереві, який любить собі поспати, сховавши голову під крило. Крило тепле, притульне, сни історичні, красиві. М'язи розслабились, душа угрілася -- прокинувся, а дерево під ним спилюють, гніздо впало, пташенята порозліталися хто куди, цвірінькають вже по-іншому.
* * *
І ось моє українське ноу-хау. Я хочу жити у повноцінній країні, розмовляти повноцінною мовою і гарантувати це моїй дитині на майбутнє.
* * *
І якби кожен усвідомив, що держава -- це він, то досі у нас вже була б достойна держава.
* * *
Патріоти у нас є, але вони дуже затюкані.
* * *
Ми бездомні у своєму домі, ми безпритульні у своїй країні. А ті мертві, що тримали лінію оборони, в історії вони є, у свідомості їх вже немає.
* * *
Це вже така доля українців – ставити хрести на місцях нерозкритих убивств.
* * *
Що за покоління росте? Якесь беземоційне. Глухе до всього. Аполітичне.
* * *
Це ж не народ. Це жертва історичних націй.
* * *
Людям не те що позакладало вуха — людям позакладало душі.
* * *
Ми птиці інформаційного простору. Іншого у нас немає. А цей такий загазований, і качки літають.
* * *
Предки мої, що ви зробили не так, що нащадки потрапили в таку халепу? – Не мали письменників, чутних для світу, – каже він. – Не створили ні Божественної комедії, ні людської. – Мова, – сказав я. – Віками дискримінована мова. Колоніальне становище. – Я не аналізую причин, – сухо сказав він. – Я констатую факт.
* * *
– Є обличчя нації. Не твоє, не моє, не чиєсь окреме. А портрет нації загалом, як він склався у рецепціях світу. Та й у своїх власних очах. «Народ без честі, без поваги», словами поета. Є ж якась причина, що портрет саме такий. – Пензель був у руках імперії. – А кому ти це поясниш? В галереї народів світу українці виглядають саме так. Сучасна історія наша не додала кращих рис.
* * *
Анахронічна ми нація. Поняття у нас традиційні, звичаї стародавні. Стрибаємо через вогонь, віримо в його очисну силу.
* * *
Ми країна вільна, у нас тут прохідний двір. Часом щось таке загніздиться – ніякий протяг не видме.
* * *
Суспільство підміноване чутками. Психіка перевантажена. На такому ґрунті виросте будь який психоз.
* * *
– Специфіка українського божевілля, – сказала дружина. – «За всіх скажу, за всіх переболію». Тільки на себе не вистачило.
* * *
У цьому суспільстві багато чого латентного.
* * *
У нас тепер люди, як наелектризовані, б’ють струмом одне в одного.
* * *
Це не народ. Це слухняне бидло.
* * *
Я не впізнаю цих облич — вони прекрасні (про українців).
* * *
Я зрозумів, що моє життя закінчилося. Що України вже більше ніколи не буде. І я пішов на Майдан.
* * *
Ми, які вчора були молодими, ми вже забуксували. Ось молоді. Вони йдуть, побравшись за руки, і скандують. їх справді багато і їх не подолати. Вони вільні й розкуті. У них обличчя не зсудомлені болем подвижництва. Вони безстрашно йдуть на ту ж стіну, на яку йшли ми. Але ми об неї розбились, а перед ними вона розступиться.
У нас все суспільство –аморфні напівпровідники. З елементами пам’яті. Навіть не з пам’яттю, а всього лиш з її елементами.
* * *
Шизоїдний сель свідомості заливає суспільство. Слово знецінилось, мова втрачає пульс. Виникають якісь культи і культики. Речники порожнечі приколюються в епатаж.
* * *
Шкірою чую, як тотальне жлобство свідомо прищеплюється людям, перетворюючи їх на масу. Масі не треба мистецтва, масі не треба культури — масі треба закласти у підсвідомість і вона піде у спроектований бік.
* * *
Свобода справді є, Пиши, що хочеш. у тюрму не посадять, у психушку не запроторять. але можуть убити.
* * *
То ось яка вона, нова ера! Ми думали, ХХ століття страшне. ХХІ буде набагато страшніше. Вже навіть не війни, не міжнародні конфлікти, не гарячі точки -- а глобальне протистояння непримиренних світів, де невидимі диригенти можуть здиригувати війну цивілізацій. Усе людство буде втягнуте у цей вир.
* * *
Прощай, людство! До зустрічі в інших вимірах. Чекаю віртуального літака, як божевільний послів з Іспанії. Одна надія на той літак.
* * *
Людство ніколи не відмовиться від того, що воно любило в собі.
* * *
Суспільство у нас важке. Конгломерат націй і антинацій, звиклих до стагнацій і профанацій, дискримінацій і асиміляцій. Шлунок у такого суспільства безрозмірний, а спільного серця нема. А нема спільного серця – нема спільних цінностей.
* * *
Щось вичерпується у людства. Людство й не помітило, що перестало створювати казки, і навіть розповідати їх дітям на ніч.
* * *
– Я гидую суспільством, – сказала дружина. – Воно тупе й жорстоке. Воно посттоталітарне, постгеноцидне. І постлюдське.
* * * У суспільства ретроградна амнезія. Воно уже все забуло. Воно навіть не робить зусиль пригадати. Через те з цим суспільством можна зробити що завгодно. Обікрасти його, принизити. Привласнити його власність. Вирубати його ліси. Возити ядерні відходи через його голову. Будь яку дамбу навісити йому над головою. Схаменеться, коли вже пізно.
* * *
Чорна діра терору втягує всі країни. Людство ходить навшпиньки, щохвилини обминаючи свою смерть.
* * *
Схоже, що трагедії стають буднями людства. І що люди вже їх сприймають в режимі дзапінґу – ввімкнув, вимкнув, перемкнув.
* * *
Щось нуртує у цьому суспільстві, шукає виходу і вдаряє у глуху стіну.
Росіянам теж багато чого допекло, але вони — імперія, вони все одно певні, що Росія приречена на велич. А ми приречені на Росію. Ми завжди на когось або на щось приречені. Від того і комплекс меншовартості.
* * *
Можна собі уявити московського патріарха, щоб він вибачився перед народами, які зазнали від Росії кривд? Можна собі уявити Росію, що визнала б свої провини і покаялася? За репресії, за депортації, за Голодомор? За ту колись пошматовану Польщу. За поневолену Україну. За «сторозтерзаний Київ». За кров’ю залитий Кавказ. За поневіряння кримських татар. За вторгнення в Афганістан. У Будапешт, у Прагу. За Берлінський мур. За Чорнобильську атомну, що отруїла наші й суміжні землі. Та зрештою, перед своїм власним народом — за переслідування найдостойніших своїх громадян, за руйнування храмів, за всіх тих убитих хлопців у її неоголошених війнах.
* * *
У кожної нації свої хвороби. У Росії — невиліковна.
* * *
Росія — це великий спрут. У всіх, до кого вона привалилася боком, мертвіє тіло нації.
* * *
Але в його особі вітають Росію, бо то держава грізна й велика, переконана у своїй величі, і орел у неї двоголовий, може дзьобнути на два боки. В її жилах тече й пульсує нафта, з її ніздрів пашить голубий газ. Примучені нею генії відомі на увесь світ. Хоч яка паскудна імперія, а в очах світу важить.
Правильно. Всі жінки – садистки.
* * *
Жіночий імператив завше один: ти винен і ти повинен.
* * *
Шкода, що у жінках так швидко вмирає Ассоль.
* * *
Жінка — як музика, її можна любити, навіть не дуже розуміючи.
* * *
Читав, що у Майямі якийсь мер запустив у дружину чайником для заварки. Мабуть, довела.
* * *
Поверніть мені мій захват жінкою. Хоч трохи магії, загадки, недосяжності, а не щоб вона мені виверталася тим своїм «тілесним низом». Купідон стріляв не в геніталії, а в серце.
* * *
Тепер жінки скрізь — і в бізнесі, і в науці, не кажучи вже про спорт. Є навіть дві жінки тореро. Жінки-сапери. Жінки-охоронці. Є навіть жіночий бокс, у вазі «Мухи» і «Супермухи». Мені навіть подобається, коли при владі розумна і кмітлива жінка. Це ж не абищо, це обличчя нації. Маргарет Тетчер, Індіра Ґанді, Беназір Бхутто.
* * *
Жінки довше переживають образу, незалежно від того, вони образили чи їх ображено.
* * *
Важко любити розумну жінку. Завжди боїшся впасти в її очах.
* * *
Жінка втрачає на інтелекті, лише коли закохана.
* * *
Тепер найбільший комплімент жінці – що вона сексуальна. Хоча, як на мене, це комплімент сумнівний. Сексуальність напоказ – прерогатива шльондр.
* * *
Сонце моєї долі, якір моєї свободи – жінка!
* * *
Мені потрібен космос її очей.
* * *
Мені завжди хочеться торкнути губами шовкову дужку її брови.
Це посліднє діло, коли мужчина нічого не може вдіяти, у нас всі мужчини нічого не можуть діяти, я боюся, що моя дружина стане феміністкою і пошле мене на фіґ.
* * *
Мужчина повинен чутися переможцем, тоді він цікавий для жінки.
* * *
Пропорції дрібного і великого – ось у чому різниця між розумом жіночим і чоловічим.
* * *
Мудрість мужчини – промовчати, коли говорять стихії.
* * *
Мужчина формується не тоді, коли затуляється щитом, а тоді, коли піднімає меч.
* * *
Не руйнуйте мужчин, бо й вони вас не збудують.
* * *
Кожен мужчина, крім своєї домашньої Єви, має в уяві свою недосяжну Ліліт.
Відсталий ми народ, українці, зі своїми поняттями про кохання. Нам би все, як у пісні: "Я ж тебе, милая, аж до хатиноньки сам на руках однесу". Тепер би він її тричі трахнув по дорозі.
* * *
Любов - це така Камасутра, що сама собі все підкаже. І не будеш думати, секс оральний чи не оральний, моральний чи не моральний. Людину кидає, вона віддається, вона бере. А не як поршнем ходить в циліндрі. Я навіть не думаю, що це проламування самотності, як у Мопассана в "Монт-Оріолі". Для мене це злиття двох світів. Це обмін щасливістю. Навіть темні спокуси перверсій прекрасні, коли кохаєш жінку, коли вона магнетизує тебе.
* * *
Тільки наукова дідорня може вважати, що загадка скрипки Страдіварі - це всього лише особливий склад лаку, а кохання - хімічний коктейль у голові на пару років чи місяців.
* * *
Втім, буває і хімічний коктейль. У мене в житті був. Вдаряло в голову і розламувало стегна. А кохання - це інше. Кохання вдаряє в душу.
* * *
Пристрасть — це натхнення тіла, а кохання — це натхнення душі.
{{без джерел}}
| |||