Суровцова Надія Віталіївна

Надія Віталіївна Суровцова (1896, Київ — 1985, Умань) — українська громадська діячка, журналіст, автор мемуарів, історик, редактор іншомовних видань Міністерства закордонних справ УНР. Багатолітній в'язень ГУЛАГу.

Надія Суровцова
Портрет (1914)
Стаття у Вікіпедії

Цитати

ред.
  •  

Мені хотілося бачити світ таким, яким його вимріяно, і я його бачила таким ще багато років після того, як він взагалі вже лишався за стіною… Дуже високою і з дротом поверх.[1]«Нижній Сеймчан, Колима, 1949 р.»

  •  

Не того мені жаль, що я зазнала мало щастя, а того, що не змогла зробити своїй батьківщині нічого, що змарнувала сили тільки на одне: витримати.[1]«Спогади»

  •  

Немає кращих ліків від горя, ніж приносити полегкість іншим.[1]«Спогади»

  •  

Коли я виходила з глибини темної зали, з темноти, в якій я, засліплена світлом з дверей, уже нічого не бачила, долетіло, як стогін, – «Донечко!» Мене повели. Багато в житті осмислеться, усвідомиться. І навіть власне життя, так безглуздо, жорстоко загублене, може бути скинуте з розрахунку. Але цього стогону я не прощу до могили.[1]«Спогади»

  •  

Я можу дати тільки те, що я маю… Тільки так, як умію… Але я віддаю це тобі так радо, так ясно і безоглядно, як та дівчина в старовинній легенді далекої Індії, що кинула на шлях, де йшов її коханий, усі скарби, що їх мала, і щаслива дивилась променистими очима на червону стежку розчавлених кінськими копитами рубінів…[1]«Україні» Харків, 1927 р.

  •  

В Умані перший універсал оголошувано урочисто на площі перед військовим собором та школою гімназії, де я навчалася. Відбувся молебень, поблагословив вишукане військо отець Макарій Крамаренко, промовив кілька слів, а потім поставив мене на стіл посеред майдану, між солдатськими рядами, і стояла я в білій, як наречена, сукні, і дзвінко, на скільки вистачило голосу, вимовила перші слова: «Народе Український»… А навкруги війська стояла суцільна стіна селян, викликаних Спілкою з повіту на цей урочистий день.
Отак було проголошено в Умані перший український універсал. Було це в липні 1917 року. Були після того ще універсали, бували урочисті хвилі в моєму житті, але того дня я вже не забуду до смерті, раз не стерли його з пам’яті жодні події мого довгого життя.[1]«Спогади»

  •  

Цілком можливо, це заподіяло немало лиха українським діячам, але робили ми то обоє в щирім переконанні, що то потрібне і робиться на користь батьківщині і комуністичній справі.... Потреба даних про видатних емігрантів була велика, а відомості про них у Харкові були дуже вбогі.... І от ми вдвох склали таку картотеку. «Яничари» таборів соціалістичного та національного, ми віддано працювали для своєї партії, батьківщини, комуністичної ідеї. Незабаром нас обох було знищено тими, в руки яких ми передали свою роботу, знищено, затавровано самих зрадниками, змішано з останнім брудом. Що ж до картотеки, то вона напевне придалася тим, хто так безоглядно нищив згодом комуністів і некомуністів України. [2]

  •  

У мене нікого й нічого не було. Навіть з тими двома людьми, котрі підтримували зв’язок зі мною, я була надзвичайно замкнута і майже відчужена. Силу свою я брала саме з цієї безвихідної відірваности від минулого. Мені нічого
не було потрібно, в мене нічого й не було. Я не сходилася близько ні з ким упродовж багатьох років, майже до самого кінця перебування в таборі. Ця відірваність вберегла мене від багатьох розчарувань, гіркоти та зробила перебування в таборі надто безрадісним, з одного боку, а з другого — вселила впевненість, що я абсолютно нікому не потрібна й не можу бути потрібна...[3]

  •  

Мене звільнили, нарешті, від заслання і зняли судимість — тобто зовні я рівна всім, і маю документи і право писати «несудима». Легко сказати, так? А 27 років життя? А все інше? Та нехай. В труну мене можна буде покласти з паспортом, про який так гарно написав Маяковський.[4]

  •  

Я не виграю у позиках, мені не щастить у коханні, політиці, кар’єрі та в усіх видах прихильності до мене з боку оточення. Але оскільки я витримала всі прикрощі досі, й це виробило певний імунітет, то я сподіваюся і далі не втрачати ні бадьорості, ні смаку до життя.[5]

Примітки

ред.
  1. а б в г д е Н. Суровцова. Спогади. — Київ: Видавництво ім. О.Теліги, 1996. — 432 с.
  2. Шляхетні українки, 2004, с. 192
  3. Шляхетні українки, 2004, с. 198
  4. Шляхетні українки, 2004, с. 200
  5. Шляхетні українки, 2004, с. 206

Джерела

ред.

Хорунжий Юрій. Шляхетні українки. — Київ: Видавництво імені Олени Теліги, 2004. — 208 с.