Трунова Тамара Вікторівна

Тамара Вікторівна Трунова (нар. 5 травня 1982) — українська театральна режисерка, головна режисерка Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі Дніпра.

Тамара Трунова

Стаття у Вікіпедії

Цитати

Вистава має стати собою з часом, почути та відчути різного глядача.

«Гамлет» – це величезний виклик. Текст, який повністю похований під чужими інтерпретаціями – незрозуміло ж узагалі, де в тобі закінчується чиєсь трактування і починається текст Шекспіра. Як позбутися всіх посередників і залишитися з текстом сам на сам? І ще проблема, як зібрати всі голоси п’єси в єдину мелодію, розчути всіх і не загубити?

Драматичний театр у будь-якому разі є музичним, просто там музика в іншому. Музичний театр — принципово драматичний. Музика для мене — це вершина драми.

Існує життя всередині репетиційного процесу. І це життя не менш змістовне і вірогідне, ніж сама п’єса. Створюється нова драматургія.

Митець має завжди сперечатися з панівним наративом: якщо суспільство вважає, що це так, то ти маєш заявити – ні, все навпаки. Мені здається, що в «Говорить Софія» ми саме цим запереченням і займалися.

Музичний театр безсумнівно є складним і багатокомпонентним. Хоча, у драматичному театрі свої, інші глибини.

Історія взагалі квазідокументальна – ми завжди повинні пам’ятати, хто нам її переповідає. І намагатися розпізнати мету цієї оповіді.

Невичерпна тема жіночності та жіночого і в суспільстві, і в театрі, в якому просто в найбільш концентрованій формі виявляється те, що відбувається довкола нас. Також я відчувала брак знань про історичні реалії. Тому вигадала проєкт, завдяки якому я так само зможу дізнатися більше. — Про проєкт «Говорить Софія»

Помилок я не боюся, тим паче, коли не заангажована чужим досвідом. Якщо і помилюсь – це буде моя рідна помилка.

Текст змінюється, він сам себе читає через нас. Ми ніколи не дізнаємось, чим насправді надихався автор, коли писав свій твір, ми ніколи не дізнаємось усі першопричини його виникнення. Я маю на увазі, що мене цікавить не те, що автор може розповісти про власний текст, а те, що текст розповідає про автора, про мене, про глядача.

У мене є декілька назв, досі нереалізованих. Однією з них була «Саша, винеси сміття». Дякуючи Андрію Білоусу, п’єса стала виставою. Українська п’єса на українській сцені.

У п’єсі, як часто і у житті, присутнє «якби». Це «якби» драматичне вже саме по собі своєю неможливістю. [...] Припустити неможливе – це поле театру.

Я змінюю авторські задуми не тому, що я така безсовісна людина і мені треба обов’язково зруйнувати те, що вже кимось створено. Всі зміни відбуваються виходячи з логіки репетицій.